— Молодець! — вигукнув Прéола. — Можна, тепер я скажу?
— Свій закон та своє право! — розлючено повторив Пінья. — Ну говори, говори.
— А ти не образишся?
— Не ображусь, говори.
— Чи не був ти часом ще недавно паламарем?
Пропаганда знову оторопіло глянув на нього.
— До чого тут це?
Прéола спокійно зауважив:
— Ти ж обіцяв не ображатися! Відповідай.
— Авжеж, був паламарем, — хоробро визнав Пінья. — І що з того? Що ти маєш під цим на увазі? Що я перефарбувався?
— Та ні, яке там! Облишмо. У крайньому разі переодягся.
— Я дізнався, хто такі ксьондзи, ось і все!
— А ще дізнався, як дітей робити, — буркнув Прéола. — Семеро доньок, одна за одною, хіба ти це заперечуватимеш?
Ночо Пінья втретє зупинивсь і з підозрою глянув на Марко. Він пообіцяв не ображатися. Але чого той домагається, отак допитуючи його? Він втратив свою посаду в церкві, бо одна з його доньок, найстарша, і такий собі канонік Ландоліна…
— Не ображатимусь за умови, що ти не зачіпатимеш певних тем, — попередив той, насупившись й опустивши очі.
— Ні, зовсім ні, — поспішно заперечив Прéола, притиснувши руку до грудей. — Послухай, Ночо, на думку мудреців усіх[12], я з тих, кого називають шахраями. Розумієш? Я вісім місяців сидів у тюрязі… уяви собі! І бачиш оце? — сказав він, показуючи на шрам на щоці. — Це сталося, коли я кинувся в ріку, як кажуть у Римі… Еге ж!.. Уяви собі, чи подібні речі можуть вразити мене?! А знаєш, що мене справді вразило? Те, що ти цій бідолашній…
— Казав же я тобі, не зачіпаймо певних тем.
— Любий мій! — зітхнув Прéола, приплющивши очі. — Дозволь зробити одне зізнання. Я звик поважати тільки тих, з ким веду боротьбу. Але саме ці люди, через мої… скажімо так, знегоди, мене поважати не хочуть і жити мені не дають. І тут вони хиблять. Я мушу жити! А щоб жити, я тримаюся панотців. Люди не прощають, а Бог, за словами панотців, давно вже мене простив, і під цим приводом вони мене використовують. Поглянь-но, Ночо, який я головатий! — додав він, зсуваючи шапчину назад і відкриваючи чоло. — І всередині дещо таки є, щоб ти знав! Якби все пішло як належить… Досить, облишмо це. Я, ви… все інше… але погляньте-но! Всюди грязь. Ми всі троє загрузли у ній ногами; тож скажімо прямо, в ім'я Бога, скажімо все чисто, як є, не причепурюючи пишними фразами, висловім чисту правду; справмо собі цю втіху! Я — свиня, так, але хто ти, Ночарé? Яку роботу ти робиш, скажи мені? Скажи по совісті: ти не працюєш!
— Я? — тицьнувши вказівним пальцем собі в груди, вигукнув Пінья, радше здивований, ніж ображений через цю несправедливість.
— Ти трудишся заради спільної справи? Пусті слова! — притьмом заперечив Прéола. — Я тебе благаю: чисту правду! Вдома можеш прикрити її, як хочеш, щоб заспокоїти своє сумління. Колись ти працював… тебе вигнали з церкви, потім з лотерейного кіоску… Через наклеп, знаю! Але навіть якщо ти й справді поклав собі в кишеню грошенята тих телепнів, які приходили грати в лотерею, невже ти думаєш, що я вважаю це чимсь поганим? Ти вчинив чудово! Але що ти робиш тепер? Твої доньки працюють, а ти лиш їси і проповідуєш. І ще тут оцей, ще один святий Лука Євангеліст і… Як ви це називаєте? Вільне кохання. Гаразд, це теж пусті слова! Річ у тім, що він злигався з іншою твоєю донькою, і…
Лука Ліціо аж зблід від злості. З викривленим обличчям він кинувся, витягнувши руки, до Прéоли і спробував схопити його за горло. Але той, сміючись, відступив, а тоді схопив Луку за зап'ястя і відштовхнув, не виказуючи жодної люті.
— Та ну тебе! — гукнув він, очі його і зуби виблискували зловтіхою. — Я ж правду кажу.
— Облиш його! — втрутився Пінья, і собі стримуючи Луку Ліціо. Чоловік був готовий іти далі. — Хіба ти не бачиш, що він мов той ґедзь?
— Ґедзь, аякже — вжалив його в одне місце, — вишкірив зуби Прéола. — А тут такий собачий холод… Тож це місце краще прикрити! Я лише хотів пояснити тобі, любий Ночо, без образ, чому ти такий невдаха.
— Бо в цій країні повно падлюк! — вигукнув Пінья, обернувшись, щоб спопелити його розлюченими очима.
— Згода! — одразу ж погодився Прéола. — А найбільша з усіх падлюка — це я. Згоден! Але ти не працюєш — працюють твої доньки, Лука їсть і читає, а ти їси і проповідуєш. Читати, проповідувати — все це слова. Суть в тім, звідки береться той шматок, який ти їси. Я хотів би знати, як ви не давитеся ним, знаючи, що доньки твої горбатіють над шиттям і не сплять ночами, щоб забезпечити вам його.