Вони увійшли до їдальні, де бабуся й Роберто сиділи поруч на канапі.
— Ти все це побачиш, — сказала донна Катеріна. — Я б воліла спочатку навіки заплющити ці очі. Але, можливо, і мені доведеться на завершення всього побачити це видовище. Я не кажу, що хтось сіятиме погане насіння навмисне, але ґрунт для поганого насіння готується роками. Ви там, у Римі, нічого не чуєте й не бачите. Як би я хотіла помилятися! Але я не помиляюся.
Вона підняла голову і глянула на доньку й онука, побачила Сльози на очах у Анни й вигукнула, піднявши руку:
— Відпусти, відпусти його! Хай їде! На повітря! На свіже повітря! Хай дихає… Розбий же шкаралупу, синку, залиш нас тут чекати манни небесної! У шістдесятому, любий Роберто, знаєш, що ми тут робили? Ми порозчиняли наші маленькі душі в маленьких чашечках, мов ті шматочки мила; уряд прислав нам у подарунок по маленькій соломинці; а ми, убогі дурні, почали дути в цю нашу мильну воду, і які бульбашки полетіли! Які бульбашки! одна гарніша й барвистіша за іншу! Але потім люди почали позіхати з голоду, і від їхніх позіхань — гай-гай! — потріскали одна за одною всі ті чудові бульбашки, і вони перетворилися, синку, з дозволу сказати, на безліч плювків… Оце і є правда!
Служниця прийшла повідомити, що карета прибула і що візник, який трохи спізнився, просить поквапитись. Від Джірдженті до залізничної станції у Валь-Соллано було близько пів години їзди на екіпажі.
Анна, зі свічкою в руці, стояла перед дверима, біля матері, немов приголомшена, — її не наситили поспішні обійми сина, який тепер біг поруч з дядьком крутою, східчастою алеєю, у все ще густій темряві.
— Синку! Любий синку! — застогнала вона сама до себе.
— Ти свого Нінуччо ще побачиш, — лагідно сказала їй мати. — А я свого Роберто… хтозна!
У глибокій тиші вони почули, як від'їжджає екіпаж. Анна звела заплакані очі до неба, де над нею побожно чували зорі.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
Сидячи за великим бюрком, на якому довкола були розкладені проспекти та донесення, що рясніли цифрами, секретар чекав, коли його ясновельможність міністр згадає, що він ще не закінчив диктувати. Ось уже третю ніч кавалер Као… — гм, робота це добре, але… але… — цілий день гарував у міністерстві, а потім увечері там, у палаці Його Ясновельможності; та навіть такими темпами їм аж ніяк не закінчити цей фінансовий звіт вчасно. А за кілька днів його мають зачитати в Палаті депутатів. Він уже більше не міг! Але насправді то було не так через втому, як через страждання, що його завдавав йому вигляд цього поважного чоловіка, до якого він все ще відчував глибоку й щиру прихильність, але не захоплення, як колись. Він, кавалер Као, уже стільки всього бачив, спочатку здалеку, а тепер побачив дещо і зблизька! Це правда, неможливо прожити сімдесят з гаком років, безперервно здійснюючи героїчні вчинки. Хоч-не-хоч робиш якісь дурниці, великі чи малі. Сьогодні одну, завтра ще одну, а коли врешті-решт скласти все це докупи… Так міркував собі кавалер Као, смикаючи за жорстку волосину своїх неймовірно довгих вусів. Їй-богу! Вона сягала йому до самого чола… Одна волосина. Чорна. Щоб полегшити втому і нудьгу від цього очікування, він дав волю своїй уяві. Окуляри його ясновельможності, що лежали на столі, перетворилися на озера-близнюки; щіточка для пер — на густий дубовий гай; порожня стільниця — на безкрайню рівнину, якою, можливо, мандрували первісні кочові племена. Його ясновельможність ходив туди-сюди по кабінеті, згорбившись, схиливши голову, заклавши руки за спину. Кавалер Као звів очі й глянув на нього, а що на сітківці у нього залишилось зображення тієї щіточки для пер, то він подумав, що у його ясновельможності волохата спина. Волохата спина і волохаті груди. Він бачив його одного разу в лазничці. Він воістину був схожий на ведмедя. Ох, скільки всякого, скільки смішних особливостей він відкрив у постаті його ясновельможності, відколи перестав захоплюватися ним так, як раніше! Наприклад, його потилиця, така дебела, гладенька, блискуча, і ці чорні цяточки у нього на носі, і брови… одна… друга… схожі на лапкú. Навіть в очах, у тих очах, які колись вселяли у нього таке благоговіння, він виявив цікаві плямки, які немов пронизували зеленкувату рогівку. Чиста правда: minuit praesentia famam[53]. І кавалер Као дивувавсь і смутився водночас, бачачи тепер таким цього чоловіка, який колись просто засліплював його і запалював ентузіазмом з огляду на його героїчні вчинки у ті часи, коли він був гарібальдійцем, а потім на мужньо виграні ним пам'ятні битви в парламенті. Що ж! Тепер Франческо Д'Атрі думав лише про те, щоб непомітно підфарбувати в жовтуватий, канарковий відтінок нечисленні залишки свого волосся навколо лисини та пишну бороду, яка була б така гарна, якби залишалась сивою. Щоправда, він, кавалер Као, теж уже близько року, трішечки… лише вуса. Але це лиш тому, що вони у нього, знаєте, трохи сиві і трохи чорні. Це його дратувало. Зрештою, для нього це фарбування ніколи не мало б таких катастрофічних наслідків, які воно мало для його ясновельможності. Хоч йому ще нема соро… ах, так, йому вже стукнуло сорок, три дні тому… гаразд, йому сорок, але він і не збирається одружуватися. А от Франческо Д'Атрі таки одружився, у віці шіст-де-ся-ти се-ми років; до того ж взяв собі молоду дружину. Цілком очевидна ознака розм'якшення мозку. Пора була вже здати його в архів — (життя має свої закони!) — в архів, без сумнівів і без жалю. Щонайбільше він міг би його пожаліти, бо любив його, бо бачив, як він нестерпно страждає, страждає мовчки, через ту величезну дурість, яку був учинив; але його також обурювала покірливість міністра перед дружиною, яка майже відразу після весілля почала публічно глумитися над його честю. Усі, або майже всі, благословенні діячі Революції одружилися пізно і невдало. Замолоду, знаєте, вони мали про що думати! Вони закохувались, так… О красуня Джіґоджін[54]… поцілунок і -