Публікою прокотилося вражене зітхання. Молода жіночка з футляром аж зойкнула:
— А як же Михайль Семенко? Як праця Вашого життя?
На це дідок лукаво повів бровою і тихо мовив:
— Людина в житті мусить всього спробувати.
Тихий панок з густими бровами і в завеликій чорній в білий пасок маринарці підніс догори руку і запитав:
— Пане академік, а де Ви знайшли сенсаційні матеріали про Кирила Трильовського?
Академік на мить знітився, але тут же крикнув, розмахнувшись обома руками, ніби збирався відштовхнутися від повітря, щоб здійснити чималий стрибок у довжину:
— Всі відомості, якими я оперую в своїй праці — правдиві та достовірні, прошу не сумніватися в їхній істинності. Я отримав їх з надійного джерела. З певного листування. Особа, яка мені все це повідомила, бажає залишитися невідомою.
Приблизно в цей момент Лука міг почути позаду себе шелестіння поліетиленових пакунків. І, якби обернувся, побачив би жінку, яка виходила з книгарні, згинаючись під вагою великих червоних яблук.
Яблука спокусили б Луку, нагадали б йому про те, що він у пошуках. І Лука кинувся б слідом за жінкою, намагаючись її наздогнати.
Могло статися, що жіночка звернула в арку, Лука подався за нею, і раптом під ногами в нього зашелестів уривок ґазети. То було бульварне видання — з тих, які купуються на вокзалах, а читаються в автобусах, поїздах та електричках, у ній аж кишіло від статей про магію, окультизм, інопланетян, Атлантиду, неофашизм, кабалу, макабру, абракадабру тощо. На сторінці, що причепилася до правого черевика Луки, виднівся заголовок: «ПРИВИД ФРЕНСІСА ДРЕЙКА НА СЛУЖБІ МАТІНКИ-КОРОЛЕВИ». І тут Лука відчув міцний запах смаженої цибулі. Це було настільки несподівано, що врешті привело його до тями. Наче протверезілий, він ступив у маленький захаращений дворик і окинув поглядом похилені балкони та криві ґалереї, мокрі й обшарпані стіни будинків. Одне вікно було відчинене. Звідти, наспівуючи «Черемшину», визирала товстенна стара жінка. Запах цибулі, напевно, теж долинав з цього вікна.
— Де твій мотоцикл, байкере? — вишкірилася вона до Луки, перервавши пісню. — Заходь на копчене м’ясце. Ти ж любиш копчене м’ясце і свого гарлея?
Несподівано поверхом вище з грюкотом відчинилися двері, які виводили на галерею. Там з’явилося кілька невиразних жінок, вбраних у халати чи в сукенки, чи в пальта, чи в хутра, вони гучно вилаяли товстуху й заходилися витріпувати ліжники.
— Ходи-но сюди, малесенький! — навмисне дражнячи жінок, верещала стара. — Зараз мої сусіди дадуть нам свої ліжники і ми вдвох любесенько в них запорпаємося! Ти ж зголоднів, синку?
Нехлюйні жінки люто завищали, і на Луку полетіла сила-силенна речей, від яких йому довелося втікати.
— Забирайся звідси! — кричали вони. — Йди геть, якщо не хочеш, щоб тебе винесли звідсіля ногами вперед, такого побитого, що жодні пудри з помадами не врятують твоєї збитої на квасне яблуко пики.
Навколо Луки приземлялися поламані меблі. Пронизливий сміх товстуні («Не бійся їх, вони надто молоді, щоб бути добрими!»), здавалося, не лише заглушав, але й засліплював, але все ж Луці вдалося розгледіти, що шафки, столи, канапи і крісла якісь на диво маленькі, ніби зроблені для дітей. «Гулівер» — прочитав він на комоді.