Лука згадав, як колись на одній із репетицій хору, де минуло пів його дитинства, ця пісня, кількагодинно повторювана безліч разів, так надокучила йому, що він сам розридався, ніби згадана в ній дівчинонька. Наступної миті наткнувся на Адріана, що вдивлявся кудись у пітьму, знявши окуляри і витираючи їх краєм маринарки.
— Вона десь там, — показав рукою. — Бачиш, де блимає вогник її папіроски?..
Марту Лука знайшов відразу. Вона сиділа на товстій балці, закинувши ногу на ногу.
— Збираємося побудувати тут ще один будинок з кімнатами для гостей, — кивнула на балку. — Місця не вистачає, а бажаючих чимало. Це хороше місце для відпочинку: карасі, раки, в лісі — гриби, малина-ожина. Озеро, врешті-решт. Можна і так плавати, і на човні, і на плоті.
— Чому «Жовта вода»? — спитав Лука, сівши поряд.
— Бо жовта, — в її голосі почулася посмішка. — Бо тут всюди жовта глина, а ще повно вільхи. Вони надають озеру кольору іржі. Якщо не враховувати цього — вода тут зовсім чиста.
— А звідки вертоліт?
— Мій чоловік літає.
Лука не зовсім зрозумів, що малося на увазі, але допитуватися не став, бо Марта, здавалося, не хотіла більше говорити. Вона загасила сиґарету і підвелася.
— Вчора лікар сказав, що мені залишається 102 дні, — різким голосом промовила вона, блискавично скидаючи з себе одяг. На кущі зависли хустка, светерок, спідниця. Шпурнула кудись черевички. Мундштук впав біля ніг Луки, і той знічено підібрав його. — Сьогодні вже навіть 101.
Марта зірвалася з місця і з неймовірною для людини поважного віку швидкістю шубовснула у воду. Почувся плюскіт, чорна голова стрімко віддалялася від берега.
Звідкись вибрів Тарзан і, тужливо повискуючи, влігся поряд із Лукою. Так вони тихо сиділи якийсь час, доки задихана Марта, допливши до протилежного берега, і повернувшись назад, не вийшла з води. Тарзан кинувся до неї.
— Присвіти, — ледве змогла вимовити вона.
Лука знайшов в кишені сірники, запалив один. Мартині плечі осяяло тьмяне світло, яке згасло за мить. Але Лука все ж встиг зауважити руді стежечки, що прокладали собі краплини на Мартиній шкірі.
— Бачив колір? — запитала Марта, тремтячи від холоду. Лука кивнув і простягнув їй коц, що лежав поряд з балкою. — Тому і жовта.
Вона сіла на балку, витягла звідкись пакунок із тютюном, старанно витертими руками розпрямила на вкритому коцом коліні напівпрозорий крихітний папірчик. Двома пальцями — вказівним і великим — зачерпнула з пакунка пучку вусатого тютюну, розрівняла його на папірці, трохи тютюну забрала, потім доклала ще. Після того легко перекинула тютюн з папірчика собі на ліву долоню, потерла долоні одна до одної, скатуючи тонку ковбаску. Піднесла руки, не зупиняючи рухів, до обличчя Луки. Він відчув тонкий запах чорносливу. Марта знову перекинула тютюн на папірчик, трохи зігнувши його, покатала ковбаску ще трохи самими пальцями. Тоді, використовуючи вказівні пальці обидвох рук як валики, загорнула тютюн, кінчиком язика лизнула папірчик і заклеїла. Вдоволено дивлячись на папіроску, розрівняла її, надавши форми.
— Хочеш? — Лука взяв.
Скрутила іншу, встромила її в мундштук, припалила, затяглася.
— Знаєш академіка Вуточку?
— Ні, — похитав головою Лука.
— Що, навіть не чув про нього? — здивувалась.
— Не чув.
Тоді Марта почала розповідати.
— Академіка Вуточку мали вбити. Якось він отримує листа:
«Любий пане! Ви, звісно, подивовані цим листом, адже зовсім мене не знаєте. Щоб не втомлювати Вас загадками, відразу переходжу до справи. Знаю, що понад усе на світі Ви цікавитеся життєвим і творчим шляхом Михайля Семенка. Я читав усі статті та монографії, присвячені цьому великому літератору, підписані Вашою рукою. Знаю: для Вас цінною буде кожна інформація, що стосується П'єро-задаваки, «владаря беззмінного залюднених скель», «сентиментального, нудного дилетанта», як він сам любив себе називати, тож хочу запропонувати Вам чимало цікавого. Я добре знав Михайля за життя, ми були близькими протягом його останніх трьох років. І мені відома одна неймовірна таємниця, пов'язана зі стоянням на одній нозі і смертю поета. Без перебільшень, це може стати сенсацією! І я охоче поділюся нею з Вами, адже шаную Вас до безмежності. Сам я теж поет, хоча далеко не такий ґеніальний, як мій покійний друг. Доля повернула так, що я змушений доживати своє життя у вбогості та хворобах, без даху над головою і вічно голодний. Та я не скаржуся. З надією чекаю на Вашу відповідь, бо відчуваю, що смерть моя не за горами, а поділитися моторошною таємницею — єдине бажання, що залишилося. Маю надію, Ви виправдаєте мої сподівання. З глибокою пошаною, підпис.»