Я замислився.
— Дві Людмили і один Віктор, — підрахував за хвилину.
— І жодного Купріяна? А я знаю одного Купріяна. Якщо хочеш, познайомлю. Але не сьогодні. Як кава?
Я невизначено кивнув.
— Час йти. Одягайся і бери речі. Зустрінемося на дерев'яному містку біля дороги.
Не уявляючи, куди й навіщо слід іти, я все ж зробив, як вона сказала. Увесь час я перебував під враженням кожного вимовленого нею слова. Найбільше ж я пам'ятав речення, сказане нею майже буденно: їй залишилося жити 102 дні. Уявив, як вона говорить сама до себе: «Вже сьогодні 101». Так, Фйоно, це здалось мені до неймовірності сумним. Марта була зовсім не старою, а виглядала і поводилася як ще молодша жінка. Цікаво, замислився я, якою б вона вийшла в мене на портреті.
Може, тому я підкорився їй. Не знав, чого чекати, не знав, якою вона є насправді: чи такою ж непередбачуваною і дивакуватою, якою здавалася мені, а чи, можливо, то вона намагалася своїми діями заглушити підрахунок днів, годин, хвилин і секунд, що залишилися. Це ж просто нестерпно, знати таке!.. Згадав, як витончений Адріан з трагічним і перебільшено поетичним виразом обличчя і — можу побитися об заклад! — сльозами в очах прошепотів мені на вухо:
— Позавчора ми плавали озером на човні. Краплини з весла розбризкувалися навколо, падали у воду, і від них розходилися кола, стаючи все більшими і більшими, аж поки не зникали зовсім. Не відводячи від них погляду, Марта сказала: «Я як останнє коло…»
У мене склалося враження, що Адріан переслідує Марту, і це їй трохи надокучає. Вона не злиться на нього і не відганяє, швидше відмахується, як від нав'язливої мухи.
Мій здогад підтвердився, коли я прийшов до мосту. Марта, — в темно-синій сукні до колін і з рудою шаллю на плечах, взута, незважаючи на холод, в чорні босоніжки, — була вже там. Біля її ніг лежала туго напхана дорожня торба.
— Треба поспішати, щоб нас не вислідкував Адріан, — сказала Марта, рушивши вперед. Я підхопив її торбу і пішов слідом.
— Чого він хоче?
Марта окинула мене здивованим поглядом.
— Невже ж від мене немає чого хотіти?
Ми йшли дорогою хвилин десять поміж сільських хат і подвір'їв. На мене гавкали пси — я знав, Фйоно, що вони гавкали аж ніяк не на Марту, яка йшла на півкроку попереду, ступаючи легко, ледве торкаючись землі. При світлі дня її темне волосся виблискувало безліччю срібних волосинок. Я дивився на рожеві п'яти, що весело визирали з чорних босоніжок — у жінок в такому віці п'яти, як правило, потріскані, правда ж? У Марти вони були зовсім дитячими.
Біля обшарпаного бару ми зупинилися.
— Можемо їхати вже, а можемо випити елю, — запитально дивлячись мені в очі, сказала Марта так, ніби вибір справді залежав від мене. Хоча я прекрасно знав, що вона не збирається прислуховуватися до моїх бажань. — Чимчич завжди має прекрасний ель, уявити не можу, звідки він бере його. Через це я потерпаю від великих збитків: мої гості відмовляються від бехерівки і зубрівки, від портеру і прикарпатського бальзаму, і висиджують всі свої гроші у собацюри Чимчича.
— Це я собацюра? — виріс перед нами здоровенний чолов'яга з переконливим пузищем. Гігантські руки простягалися до нас, і в перший момент мені здалося, що декому зараз доведеться попрощатися із життям, але помітивши на рум'яному обличчі з м'ясистим носом і добрими очицями золотозубу щиру посмішку під козацькими вусами, зрозумів: Чимчич, — а це був таки він, — прагне нас щосили обійняти. Виявилося, що помилявся я лише в одному: велет обійняв лише Марту, але моє самолюбство від цього аніскілечки, на щастя, не постраждало.
Марта залишила мене за столом, накритим прозорою, пропаленою і порізаною в декількох місцях цератою. Посередині красувався общипаний убогий букетик штучних квітів в пластиковій вазі. Приміщення бару було дещо тісним, в ньому вміщалося лише чотири столи і барна стійка, на поличках красувалися вигадливо вибудувані батареї пляшок і сиґаретних пачок. За сусіднім столом, поклавши голову на руки куняв маленький міліціонерчик. Його шапка безпомічно звисала з опорожненої пляшки.
— Про все домовлено, — повідомила мені Марта, з'явившись із дверей кухні й сідаючи навпроти. — Чимчич зараз принесе нам елю, а потім виведе з ґаража мою машину.
— То ми далеко їдемо?
— Куди схочемо, — твердо відповіла Марта.
— Лише ненадовго, Мартусю, — прогудів добродушний господар, розставляючи перед нами гальби. Забравши жалюгідний букетик, на його місце поставив круглобоку бочечку. — Щоб я не встиг стужитися за тобою.