7
Батько і матір,
четвірко братів,
якими у хвилях
тішився вітер,
пробиті облавки,
потонув корабель.
8
Я відспівала[485],
я споряджала,
я поховала
їхні тіла;
сама я пів року
те горе носила,
жодна людина
мене не розрадила.
9
Тоді я сама
в неволю потрапила,
цілих пів року
там провела;
мала вдягати
я і взувати
правителя жінку
кожного ранку.
10
Страшно вона
мене через ревнощі
лаяла й важко
била по щоках;
ґазду того я
вважала найкращим,
але ту ґаздиню
вважала найгіршою».
11
Не плакала Ґудрун,
хоч біль краяв душу
такий, що бажала
вона лише смерти,
важко на серці,
над тілом героя.
12
Тоді мовить Ґулльронд,
Ґ'юкі дочка:
«Не можеш ти, мамо[486],
хоч мудрою звешся,
втішити юнку,
горе розрадити».
Радить вона
тіло князя відкрити.
13
Зняла покривало
вона тоді з Сіґурда,
голову вклала
їй на коліна:
«Глянь на коханого,
в губи цілуй,
так, як вітала
завжди героя».
14
Глянула Ґудрун
один лише раз
на княже волосся,
черлене від крови,
на очі героя,
що більше не сяють,
на духу фортецю[487],
зруйновану лезом.
15
Тоді опустилась
Ґудрун на ложе,
волосся скуйовдилось,
лиця червоні,
сльози дощем
ллялись на коліна.
16
Тоді заридала
Ґудрун, дочка Ґ'юкі,
сльози потоком
бігли на ложе,
заголосили
гуси знадвору,
птаство чудове,
дівоче майно.
17
Тоді мовить Ґулльронд,
Ґ'юкі дочка:
«Не знаю кохання
за ваше сильнішого
серед людей
на цілій землі;
смутилась моя
надворі чи в хаті
сестра, коли Сіґурда
не було поруч».
Ґудрун мовила:
18
«Був Сіґурд мій поруч
із Ґ'юкі синами,
як стебло цибулі
понад травою
чи камінь коштовний
серед намиста,
був самоцвітом він
з-поміж героїв.
19
Конунга я
цінувала сильніше,
ніж разом усі
діси Владики[488];
стала я нині
дрібна, як листочок
у кроні верби,
через княжу загибель.
20
Втратила я
на престолі й на ложі
любого мужа
з вини синів Ґ'юкі;
з вини синів Ґ'юкі
болить мені серце,
їхня сестра
гірко ридає.
21
Так цього люду
землі спустошаться,
як ви самі
клятви дотримали;
не будеш ти, Ґуннаре,
золотом тішитись;
персні твої
згублять тебе,
бо не дотримав
присяги ти Сіґурду.
22
Часто бувало
тут веселіше,
ніж коли Сіґурд
Грані сідлав
і вирушив сватати
Брюнхільд для родича,
жону лиховісну,
лихої години».
23
Тоді мовить Брюнхільд,
Будлі дочка:
«Втратить та жінка
мужа й дітей,
яка тебе, Ґудрун,
до сліз довела
і вранці тобі
мову вернула».
24
Тоді мовить Ґулльронд,
Ґ'юкі дочка:
«Мовчи ти, ненависне
всім твоє слово;
героя шляхетного
ти погубила;
жене тебе хвиля
злої недолі,
в сильній скорботі
сім королів
і свара велика
поміж жіноцтвом».
25
Тоді мовить Брюнхільд,
Будлі дочка:
«Винен єдиний
Атлі у злочинах,
Будлі нащадок
і кревний мій брат[489].
26
Ми зріли — в чертогах
володаря гунів
вогонь змієложа[490]
князя оздобив;
дорого я
за той шлях заплатила,
того не забуду,
допоки жива».
27
Стояла вона,
сили збирала,
палали у Брюнхільд,
Будлі дочки,
очі вогнем,
отрутою дихала,
коли вона зріла
Сіґурда рани.
