Це зветься Давні Промови Хамдіра.
Коментарі
Пророцтво Вьольви
«Пророцтво Вьольви» («Völuspá») — пісня, що відкриває «Старшу Едду». Вона змальовує картину язичницького світу, від його створення (того, що вьольва бачила чи пам'ятає) до його руйнації в годину Рагнарьок і відродження (того, що вьольва бачить тепер).
Вьольва (вала) — віщунка, чаклунка, від індоєвропейського кореня *vel — падати, вмирати. Одін пробуджує її від мертвого сну закляттям (інша версія — просто приходить до неї та обдаровує перснями й намистами), щоб вона розповіла долю світу. В одних строфах вона мовить від першої особи («Я пам'ятаю»), в інших — від третьої («Бачить вона»). Таке межування характерне для давньо-ісландської словесности.
Більшість сюжетів, змальованих у пісні, мають давнє, ще континентальне походження, проте укладені й записані вони були не раніше XII сторіччя, коли в Ісландії панівною вірою стало християнство. На думку деяких дослідників, у пісні простежується християнський вплив — мотиви відплати, пекельних тортур, морального занепаду перед кінцем світу тощо. Втім, тема торжества справеддивости притаманна і язичництву (де рудиментарно збереглася у казках і переказах), «гріхи» людей, що несуть покарання у світі мерців Хель, відбивають негідні, недостойні поведінські паттерни соціуму «доби вікінгів» (клятвопорушництво, «нічні» цебто підлі вбивства, зваблення чужих жінок), а моральний занепад людей не є причиною кінця світу, а лише його ознакою.
Повчання Високого
«Повчання Високого» — найдовша з пісень «Старшої Едди». Дослідники сходяться на думці, що це явний конгломерат з елементів різного характеру і походження. Оригінальна назва цієї пісні — «Hávamál», що дослівно означає «Промови Високого» чи «Слова Високого», проте, враховуючи очевидний дидактичний характер твору, варіант «Повчання...» здається мені більш відповідним.
Головною темою пісні є настанови на різні випадки життя, добрі поради роду людському, що їх промовляє Високий, себто Одін. Стосуються ці поради як поведінських моделей, адекватних для певних ситуацій у певному соціальному контексті, так і суто побутових, утилітарних аспектів життя. Варто зазначити, що більшість наведених приписів не є універсальними. Навпаки, їхня диференційованість, а інколи навіть взаємна суперечливість, свідчать про відповідну диференціацію потенційної аудиторії.
Так, низку порад адресовано представникам воїнської страти, ба більше — воїнської аристократії, відповідно до її специфічної культури і способу життя, що цілком відповідає сутності Одіна як «військового» божества. Переважна більшість правил, одначе, звернена до простого народу, зокрема вільних землевласників (бондів, тобто селян, хазяїв, ґазд), що становили основу скандинавського (а особливо — ісландського) суспільства і не мали з Одіном — божеством відверто хтонічним, маргінальним, екстатичним, мілітарним, шаманським — нічого спільного. Відтак логічно припустити, що «авторство» цих правил було приписане Одінові, так би мовити, заднім числом, цілком можливо, що і першими упорядниками «Едди», тим же Семундом Мудрим. Нарешті, деякі поради стосуються потойбічних справ — чарів, рун, заклять, і їхня авдиторія — чаклуни, шамани, язичницькі жерці, які не становили у германців якоїсь особливої касти на зразок кельтських друїдів, руських волхвів або християнського духовенства (магія у нордичній традиції взагалі вважалася справою переважно жіночою, тож Одін і тут виступає як постать маргінальна).