– Він розв'язує проблему диригування із зайнятими руками, – пояснив Вигорський. – Скільки чуття! Поставте їм, будь ласка, пару пива.
Він хитався в такт тулубом і мрійно підспівував.
– Що нового в літературі? – спитав він.
– Нічого нового, – відповів Степан. – Да… мене в «Червоному Шляху» похвалили. Рецензія була. Словом, нічого особливого.
– Хто?
– Вгадайте!.. Світозаров.
– Світозаров не мислить себе інакше, як неподібним до інших. Він похвалить вас, якщо перед ним вас не похвалить інший. В противному разі він гудитиме з інстинкту самоохорони. Усі ж вони мають нас за перегонових коней, на яких грають у тоталізатор. Бо треба бути дуже добрим критиком, щоб бути критиком. У всякому разі, женіть їх від себе в три шиї.
– А мабуть, таки доведеться до якогось угруповання пристати, – сказав Степан. – Погано молодому без підтримки.
Поет скривився.
– З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. В чому ж річ?
– Правду сказати, – мовив хлопець, – я звик до громадської праці. То в сільбуді був, то в старостаті студентському…
– То вступайте до МОДРу[137], – роздратовано відповів поет. – Ідіть до Авіохему, Товариства допомоги дітям, калікам, безробітним, але при чому ж тут література?
Він нервово постукав виделкою об пляшку, щоб дали ще пива.
– Признаюсь щиро, я не розумію, навіщо ці угруповання існують. Мені тлумачать, а я не розумію. Не можу зрозуміти. Для мене їхнє існування лишається незбагненною і сумною загадкою. Якщо це милиці для кривих письменників, то ноги ж, здається, у нас цілі. А от і пиво нарешті!
Він жваво налив склянки.
– За літературу! Мусимо поважати те, що дає нам заробіток. Але скажіть – тільки щиро! – чому ви почали писати?
– З заздрощів, – відповів хлопець, червоніючи.
– А я – від почуття кволості. Це – те саме. Але лихо не в тім, що література наша π і с н а. Я завжди порівнював письменника з пекарем. Із маленької опари він випікає хлібину. Піч у нього добра, дріжджі добрі, і тісто своє він не лінується місити місяць, рік і кілька років. Та коли він несміливий, коли боїться того, що сам думає, і того, що думають інші, то краще йому закрити пекарню і йти в народні вчителі.
Музика знову опритомніла, знову загрюкав барабан, але мелодія бриніла виразно, тягнучись тонкою ниткою з-під пальців скрипаля, що смикався в священних корчах. Це був меланхолійний мотив нездійсненого бажання, блискучий струмок журливого докору, жаги й неспокою.
– Що це? – спитав Степан.
– Фокстрот. Він належить у нас до танців, заплямованих тавром розпусти й виродження. Дехто зве його навіть ліжковим танцем, хоч, по суті, це той самий менует. Йому докоряють сласністю, але який же порядний танець не сласний? Адже ж танцюють кінець кінцем для того, щоб обнятись. Взагалі справа з танцем зазнала в нас чудернацької долі. Першими роками революції вони були гнані, мов релігійні обряди, а тепер їх практикують по клубах як один із засобів культроботи. Процеси життя – процеси самозаперечення, друже мій.
– Писати не можу, – прошепотів Степан, переймаючись тоскним напруженням мелодії. – Пробую, і не пишеться.
– Не пишеться! Дарма. Припече, то напишете.
Коли музика затихла, хлопець відчув чудне заворушення, якусь глибоку турботу, бо мотив завмер недокінчений у гомінкому повітрі зали. Мотив розсипався зненацька прозорою лускою, колихаючись і дратуючи вухо, і хлопцеві безтямно схотілось зібрати докупи цей порізнений співучий рій. Туга від даремних спроб писати відродилась у нім з цього пориву, знову звертаючи його жалі на те, що стало неприступне йому в найсприятливішу годину. Він хутко перебрав у пам'яті всі верстви свого міського шляху і, нахилившись до Вигорського, розповів про перше з ним побачення – не в канцелярії житлоспілки, а в іншій, де поет кинув йому навздогін незрозумілі тоді слова.
– Чудно, правда? – спитав він.
– Не можу пригадати, – відповів поет, – але зовсім не в тому річ. От ви – прийшли голодний, обдертий, безпритульний, а тепер маєте пальто, піджак, трохи грошей і збірку оповідань. А чи стали щасливіший? Ви вже скиглите: писати не можу. От вам, до речі, ілюстрація до моїх думок про поступ. Тому я завжди казав, що щастя неможливе. Сьогодні з'їв, завтра голодний.
– Неприродно все це, – зітхнув Степан. – Все у місті якесь неприродне.
– Після того, як надприродне заперечено, неприродне лишилося нашою єдиною втіхою, – сказав поет. – Про щастя, тобто цілковите задоволення, не можна говорити без огиди. Це найтваринніша з людських ілюзій, саме тому, що вона найприродніша.