На воротях нікого не було, і вони увійшли в дворище ніким не помічені. Перед ними простягалася посадка високих тополь через середину всього маєтку. Нею ішла дорога до поміщицького дому, що був аж на самім кінці в саду. З правого боку посадки чорніла зачинена на обід кузня і поруч з нею, теж чорна, мабуть, казарма, бо на причілковому ґанку дівчина мила велику купу ваганок[74], а навколо неї з доброго півдесятка стояло собак з такою несамовитою увагою, з якою первачки студенти перший раз слухають в університеті лекцію незнайомого професора. Перед цими будинками тягся рівнобіжно довгий дім, видно, для шляхетної челяді, і нарешті – воловня. У неї перед ворітьми височіла мажара[75], повна свіжонакошеної пшінки, а долі лежала снасть, скинута з волів на обід, і дуже блискала від сонця і шмультами, і занозами, і вкованим у ярма залізом. По лівому боці Гордій зауважив дві конюшні і між ними двір з кількома возами і три мажари, повні свіжого сіна. Під мажарами, видно, вже пообідавши, грали дві партії робітників в очко на сірники, а попід возами інші спали, аж хропіння лунало на ввесь двір, через нього, мабуть, і голуби, що літали до польового озера, кружляли понад конюшнями, боячись сісти навіть на дахи будівель.
Від всього цього у Гордія затріпотала радісною силою жагуча думка: «Ну та й розумне ж з біса оце лісове отамання: саме таку вибрало пору для походу, коли в Україні ніхто ніде й не шерхне, ніхто ні до кого не заходить і віжок позичити, щоб з криниці витягти води. Коли ніколи ніхто не посміє турбувати спокій оселі, навіть старці. В таку пору не можна побачити на вигоні ні людини, ні вівці, ні тієї курки. Хіба що десь дитина маленька вилізе на шлях з-під боку сонної матері і, замурзавшись пилякою, реве на все сонне село, поки не почнуть їздити і поки перший з возовників не віднесе з-перед кінських ніг запацьорену дитину знов на своє місце, коли мати ще спить…» Гордій був захоплений і був певний удачі, бо їм до розпорядимості лишалося ще більше години обіднього часу. Він почував, що поспішати не треба і що чим повільніше витратять уявну годину на своє діло, тим удаліше воно буде завершене. Коли ж хлопці уже хотіли входити хвірткою в дворик до поміщичого дому, їм на дорозі став опецькуватий чоловік із садовими ножицями і спитав:
– До кого ви?
Гордій відповів:
– До пана… Ми з Копітанівського заводу по справі. Пан знає.
Чоловік сказав:
– Добре! – І, одвернувшися, гукнув: – Химко, а піди лишень до контори та поклич поліцейського.
Гордій, оторопівши від такого сюрпризу, спитав:
– А навіщо нам поліцейський?
– Та в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана, веде поліцейський. Химко, піди швиденько та поклич Вуханя, – гукнув він ще раз за кущі.
«Що за бісової душі лад? – майнула в Гордія думка. – Але нічого робити, треба ждати і поліцейського, що буде, те й буде».
Дівчина років шістнадцяти, яка сапала щось за деревами, побігла з сапою, очевидно, до контори.
Поліцейський з рудими вусами із шаблею на лівім боці не забарився прийти:
– Ви по какой такой надобності? – спитався він підозріло.
Дівчина і чоловік з садовим ножем тим питанням так зацікавилися, що стали чекати, чим скінчиться ця оказія[76]. Тим більше що покликаний представник влади був засапаний і ніби трохи збентежений. Гордій, збагнувши надзвичайно відповідальну мить, витяг візитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман, і, показавши поліцейському, сказав:
– Нам звелів пан Пронь, аби ми сьогодні до його прийшли у дуже важливій справі, яка стосується Копітанівського заводу і Сердегівської економії. Про такі справи можуть говорити тільки зацікавлені. Стороннім людям до їх зась.
Поліцейський, прочитавши картку і почувши певність у сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох братчиків і промовив:
– Ну ходім, коли так.
Дівчина і чоловік з садовим ножем, мовчки провівши їх очима за дерева, щось почали між собою говорити.
По обох боках парадних дверей ріс бузок і росли всякі квітки у дуже вибагливо пороблених клумбах. Одна пілка дверей була відхилена, і в ній зсередини стримів ключ. Лундик цей факт взяв до уваги. Вступили в сіни. Поліцейський підійшов до кімнатних дверей. Услід за ним, поспішаючися, щоб не відставати, приступив і Лундик. Поліцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронів голос:
– Хто там?
– Та тут я провів ваших знайомих. Кажуть, ви їм щось говорили, – одчинивши трошки двері і запикуючися, проказав небажаний супровідник.