Тепер він злякався, не знаючи, що вона думає, і зненацька стиснув їй руки.
– Ви не покинете мене?
– Ти ніколи не дозволиш, щоб тебе покинули.
– Тому я й вернувся?
– А чому ж, мій хлопчику?
Він сперся на лікоть і закурив. Її слова були трохи прикрі йому. В них бриніло ще неприступне йому знання життя і якась сумовита іронія.
Вона мовчала. Він поволі курив, лежачи на спині.
– Невеселий був цей тиждень, – сказала вона.
– Для мене теж, – відповів він.
– І для тебе? Та скільки ж тобі років?
Він хотів протестувати.
– Мені сорок два роки, – сказала вона, – я стара. Ти хочеш сказати, що це ще небагато? Ех, любенький, через рік я буду справжньою бабою, ти не пізнаєш мене, якщо побачиш. А колись, дуже давно, – ти не можеш навіть уявити, як давно, – я теж була молода… Знаєш, що таке радість? Це ефір. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця…
– Це правда, – сказав він, – я сам це помічав.
– Кажуть, що життя – базар. Вірно! Кожен має свій крам. Один заробляє на ньому, другий докладає. Чому? Ніхто не хоче помирати. Мусить продавати, хоч би втратно. Після цього всякий має право назвати тебе дурнем, – той, хто прогадав, зветься дурнем. А люди страшенно не подібні. В книжках пишуть – ось людина, вона те й те. Всякі поговірки є про людей, про всіх людей, і можна подумати – от як добре ми людину знаємо! Є навіть така наука про душу, психологія, – я читала, не пам'ятаю чию. Він доводить, що людина біжить не тому, що лякається, а лякається тому, що біжить. А яка різниця для того, хто злякався? Він теж нічого не знає. Розумієш?
– Ви, мабуть, маєте на увазі ідеалістичну психологію. Тепер психологія будується зовсім на інших підвалинах. Метод інтроспекції[113] давно вже закинутий.
Він поклав недокурка на стіл, простягти для цього руку, і повернувся на правий бік.
– Що ж далі? – спитав він. – Ви були молоді, і що далі?
– Дуже мало цікавого. У мене було два брати й дві сестри. Вони померли. Хто може сказати, чому саме я лишилась жива? Чудно, правда? Ми жили тут. Це будинок мій. Багаті ми не були. Так собі. Батько мій був купець – дрібний. І от слухай. У батька був товариш, вони разом росли, вчились. Батько торгував залізом, а товариш той – рибою. Товаришеві пощастило. Він поставив будинок у Липках, великий, п'ятиповерховий, став гуртовиком, склав мільйони. А батько торгував тут залізом. І нікому не заздрив. Коли померло четверо дітей, він якось зів'яв. У нього пропали всі плани. Потім померла мати. Я лишилась сама. Батька я боялась – він був такий похмурий. Він не помічав мене, мовчить, було, день і тиждень. Подруг у мене не було… Взагалі до нас ніхто не приходив. В школі мене дражнили черничкою. Мені було сімнадцять років, коли якось увечері, пізно, прийшов отой батьків товариш із сином…
– Це ваш чоловік?
– Так… це був Лука. Його батько мав орден на грудях – я пам'ятаю… Я можу розказати кожен день свого життя, відколи себе пам'ятаю… Це страшно – так пам'ятати своє життя. Так, ніби сам себе вартуєш… Батько сказав мені тоді: «Тамаро, я скоро помру, виходь заміж». Я сказала: «Я згодна, тату», – і поцілувала йому руку. Рука була холодна, він справді помер через два місяці. Отоді я вперше побачила, які далекі одне одному люди! Батька ховали з почестями, бо всі його любили. Мене одягли в чорне й вели за катафалком під руки – з одного боку Лука, з другого тітка. Я якось глянула на пішохід – там спинялися люди, скидали шапки, питали, кого ховають, і йшли собі. Коли я побачила це, я перестала плакати. Мені стало соромно плакати перед тими, хто йде собі. Я уявила – вони прийдуть додому і розкажуть за обідом, що от, мовляв, ховали такогось і його дочка дуже плакала. Після цього в мене назавжди висохли сльози. А плакати було чого.
Вона спинилась і відкинулась на подушку. Спокій її слів дедалі більше заворожував хлопця, і щобільше підпадав він під вплив її оповідання, то менше міг їй щось сказати. Він обережно видобув цигарку і знову закурив.
– Не світи мені в обличчя, – сказала вона. – Я ще нічого не казала тобі, чому Лука, що мене, може, раз десь випадково бачив, прийшов до нас свататись. Я сама дізналась про це пізніше. Будь певен, що про все неприємне тобі неодмінно розкажуть. Рано чи пізно, випадково чи навмисне. Так от що було. Лука закохався в одну дівчину, теж купецьку дочку, і діло дійшло до заручин. Але там майбутній тесть чи теща – не знаю вже хто, – якось необережно висловився, що це велика честь родові Гнідих, коли їм віддають тут дочку. А старий Гнідий взяв тоді Луку й привів того ж вечора до нас. Лука ненавидів його, але корився. Ти можеш догадатись, яка чекала мене доля… Словом, Лука казав, що коли я розбила йому життя, то мушу хоч потішити його.