— Ти бачив того в коридорі?
— Він лежить у кінці, — відповів Клосс, — я не звернув на нього уваги та й не підходив до нього.
— То — він!
— Хто? — запитав Клосс.
— Він, — повторила Ева. — Той німець з автомобіля. Інженер Крук.
Коли їх притисли до землі, кваплячись, розповідала Ева, вони з Круком мали відступити до лісової сторожки. Але не встигли. З лісу вискочило двоє есесівців. Один з них жбурнув гранату. Граната вибухнула так близько, що дівчині здалося, ніби Крук вже мертвий. Потім Лис чергою з автомата поклав есесівців, а вона дісталася до лісу. Та виявилося, що Крук вижив. Його знайшов той селянин і привіз сюди.
— Що сталося з документами Крука? — запитав Клосс.
— Не знаю, — відповіла Ева. — Цей німець упізнав мене.
Клосс відчув, що дуже втомився. Якусь мить йому здавалося, що з цієї ситуації вже нема виходу. Все, геть усе в змові проти нього…
Фон Крук знову прийшов до тями. Побачив над собою лікаря — знав напевно, що це лікар, молодий чоловік, якого він уже пам’ятав, власне, здавалося йому, що пам’ятає. Говорив через силу, кожен рух спричиняв йому біль. Спробував підвестись і одразу ж безвладно упав на подушку.
— Мене звуть Йоганн Крук, — прошепотів він. — Повідомте німецькі власті…
Ковальський слухав уважно. Перевірив пульс хворого, потім поклав йому на лоб долоню.
— Повідомте німецькі власті, — повторив Крук. — Ви розумієте, що я кажу?
— Розумію, — відповів Ковальський. — Завтра повідомлю. — Він знав німецьку, але рідко користувався нею.
— Повідомити треба негайно, — вів далі Крук. — Якщо ви цього не зробите… Це обов’язок. Та дівчина… — додав він.
— Яка дівчина? — запитав Ковальський.
— Ви лікар, — шепотів Крук. — У цьому місті німці. Правда? Німці?
— Так, — відповів Ковальський.
Крук полегшено зітхнув.
— Її везли коридором. Була поранена…
Ковальський мовчав.
— Була поранена. — повторив Крук. — Я знаю. — Заплющив очі, але Ковальський знав, що він не спить. У коридорі панувала тиша. Потім у п’ятій палаті знову розкашлявся хворий, а з операційної долинули приглушені голоси. Ковальський підвівся й вийшов на подвір’я. Було темно й порожньо. Тільки в прохідній крізь нещільно зачинене вікно пробивалася вузька смужка світла. Ковальський став у брамі. Вулицею проходив патруль жандармерії. Він проходив тут щодня о цій порі. Ковальський оглянувся й побачив у дверях лікарні жіночий силует. Кристина? Клара? “Клара, — подумав він. — Кристина нижча”. Сестра якусь мить постояла на порозі: може, побачила його в брамі? Коли портьє вийшов у прохідну, її вже не було.
Ковальський не помилився. То була Клара. Вона повернулася в коридор, спинилася перед дверима портьєрні, де Клосс уже, напевне, почав допит, і по хвилі зайшла до операційної. Вельмажевого тіла там уже не було, винесли його у морг.
Край вікна стояв Вацлав. Він круто повернувся, коли зачиняла за собою двері.
— Це ти, — полегшено мовив Вацлав. І потім додав: — Він мене, напевно, зараз викличе.
Боявся. Клара співчутливо глянула на нього, підійшла ближче.
— Заспокойся, — сказала.
— Слухай, — шепотів Вацлав, — цей німець справді хоче вести слідство? Чому він робить це сам? Адже він не з гестапо і не з жандармерії?
— Гадаєш, їх цікавить смерть поляка? Вони можуть усіх нас розстріляти… Або кого-небудь звинуватити.
— Одначе він почав допит, — сказав Вацлав.
— Йому це втіха, — Клара сіла на маленькому табуреті й дивилася вгору на Вацлавове обличчя. — Ти був у коридорі, — пошепки мовила вона. — Знаєш, хто застрелив Стефана?
На якусь мить запало мовчання.
— Не знаю, — нарешті відповів він.
— Мені здавалося, що ти недолюблював його.
Він не заперечував. Дивився на неї як хижак, що попав у пастку.
— Не бійся, — вела далі вона, — я теж не дуже його любила.
Вони мовчали. Вацлав нахилився до неї, простяг руку, ніби хотів її обійняти.
— Не треба, — мовила Клара.
— Кларо ти ж знаєш, що вже давно…
— Я ні про що чути не хочу…
— Не відомо, що буде з нами завтра, — шепотів Вацлав. — Може, нам лишилася всього тільки одна ця ніч.
— Я не боюся за себе, — мовила Клара.
Вацлав відійшов од вікна.
— Я знаю, за кого ти боїшся. Боїшся за нього, за Ковальського.
— Так, — підтвердила вона.
Він різко обернувся.
— Цей докторик… — прошепотів він. — Заради нього ти могла б навіть убити…
У дверях з’явилась сестра Кристина.
— Вацлаве, тебе кличе німецький офіцер, — сказала. — Будь обережний.
Треба знищити Крука, іншого виходу нема. Чи знає агент фон Роде, кого привезли до лікарні? Дивно було, однак, що М-18 досі не зробив жодної спроби повідомити про все фон Роде. А не повідомив напевно, бо коли б фон Роде знав щось про Крука і Еву, негайно прибув би до лікарні. М-18, хто б вій не був, але він на диво бездіяльний.
А може, Вельмаж був шпигом Роде? Клосс поставив собі це запитання і, поміркувавши, відповів на нього негативно. Ніхто з підпілля не вбивав без вироку; треба було бути божевільним, щоб прикінчити німецького агента майже в присутності німецького офіцера. А якщо убивця справді божевільний? Ні, це неможливо. Всі тримаються нормально, навіть занадто спокійно й байдуже, ніби смерть Вельмажа нікого з них не засмутила. Чи так таки й нікого?
Що зв’язувало убитого, наприклад, з Вацлавом Стоковським? Вони разом працювали, мали чимало знати один про одного… Цей Вацлав здається, однак, підозрілим. Клосс глянув на його руки — вони тремтіли, і фельдшер одразу ж сховав їх у кишені. На запитання відповідав поволі. Клосс, звісно, розумів, що, коли цей юнак чесний, він нічого суттєвого не скаже німецькому офіцерові. Зате не вірив, щоб М-18, розмовляючи віч-на-віч, приховав свою співпрацю з німцями. Лише одна людина не сказала б Клоссові, що вона агент фон Роде; цією людиною був доктор Ковальський.
— У момент пострілу, — вдруге повторив Клосс, — ви були в коридорі?
— Був.
— Що ви робили, коли пролунав постріл?
— Сидів біля хворого.
— Ви мали оглянутись. Інстинктивно, звичайно, і побачити, хто вибігає з операційної…
— Я не оглянувся, — мовив Вацлав.
Клосс вибухнув сміхом.
— І ви гадаєте, що хтось у це повірить? Гадаєте, що з німців можна робити ідіотів? Є лише дві можливості. — Клосс не зводив з Вацлава очей, — або ви вбили, або знаєте, хто вбив.
Вацлав мовчав.
“Він знає, мусить знати, — подумав Клосс. — Кого він приховує? Якщо приховує когось перед німецьким офіцером — чесний хлопець”. Не може він припустити, що той оберігає німецького шпига.
— Встати! — гримнув Клосс.
Вацлав підвівся через силу. Клосс обшукав його кишені, але не знайшов нічого, окрім німецького паспорта.
— Це ви вбили, — сказав він.
— Ні! — закричав Вацлав.
— Сядьте. Скажіть мені, хто перший з’явився в коридорі після пострілу?
— Всі водночас, — мовив Вацлав.
— Одначе хтось був перший. Добре подумайте.
— Здається, доктор Ковальський, — прошепотів він.
— А потім?
— Сестра Клара і ви майже разом.
— Отже, останньою з’явилася сестра Кристина, так?
— Так, — відповів Вацлав.
Це вже був якийсь слід. Хлопець нарешті заговорив. Клоссові хотілося одразу ж дізнатись, які стосунки були у Стефана з Кларою і Кристиною. Він помітив, як тремтів голос, коли Стоковський говорив про Клару. Потім студент медицини скачав, що Кристина була коханкою Стефана. “Вони жили спільно”, — мовив Вацлав.
“Одначе він інформує німецьких офіцерів”, — думав Клосс. Почастував його цигаркою, навіть ледь усміхнувся.
— Це все, — сказав Клосс. — З вами розмовлятиме ще майор фон Роде. — І додав. — М-18.
Криптонім М-18 не справив на Вацлава ніякого враження. Він підвівся й запитав:
— Я можу вже йти?
Далі була Кристина. Клосс знав цей тип жінок — покірливих, таких, що на все життя прив’язані до одного чоловіка. У Кристини були згрубілі руки, гладенько зачесане волосся, на обличчі ані сліду фарби.