“Ця жінка, — подумав Клосс, — мабуть, нічим не могла втримати біля себе Вельмажа”.
— Я була його коханкою, — відверто зізналася вона, і Клоссові раптом стало дуже прикро виконувати свою роль, йому жаль було цієї дівчини. Вона теж може бути німецьким агентом. Він запитував, але більше прислухався до тону її голосу, аніж до змісту відповіді. Зрештою, дівчина говорила небагато й неохоче. Аякже, знала Вельмажа два роки, він сидів у в’язниці. За що? Нехай пан офіцер спитає про це в себе. Вона нічого не знає, а те, що знає, не має ніякого значення для властей. Потім випросталася і зненацька мовила:
— Дайте мені спокій.
Клосс мусив гостро відповісти на це. Відповісти принаймні для того, щоб не викликати підозри.
— Ви розмовляєте з німецьким офіцером! — крикнув він.
— Я не боюся, — сказала Кристина, — мені все одно. Знаю, як ви допитуєте. Можете допитувати.
Це було для нього несподіванкою. Клосс не чекав, що ця покірна з вигляду жінка така рішуча. Сказав “майор фон Роде і М-18” не дивуючись уже, коли вона не зреагувала. Ні, мабуть, вона не була німецьким агентом.
Та, зрештою, чи мав він певність у цьому? Поки що брів у темряві, гаяв час, а кожна хвилина, була на вагу золота; навіть якщо йому й пощастить, муситиме знайти якесь вірогідне пояснення для Роде. “Що відомо Роде? Чи вже щось знає?” — це найбільше мучило його.
Допит сестри Клари не дав нічогісінько нового. Вона повторювала, що, коли пролунав постріл, була на складі. Клосс вдався до іншого методу.
— Кого ви побачили, виходячи зі складу в коридор? — запитав він.
— Усіх, — одразу відповіла Клара.
— І сестру Кристину.
— Еге ж.
Вона брехала. Стоковський твердив, що Кристина з’явилася в коридорі останньою. Отже, Клара не могла її побачити.
— Ви кажете неправду, — мовив Клосс.
Вона мовчала.
— Я гадав, ви допоможете мені викрити вбивцю. — Дівчина усміхнулася.
— Вбивці, — прошепотіла вона, — на волі.
Клосс відчув, як тепла хвиля підкочується йому до серця. Треба мати неабияку відвагу, щоб сказати таке німецькому офіцерові. Однак ця дівчина надто необережна.
— Це ви вбили Вельмажа! — крикнув Клосс.
— Ні, не я, — спокійно відказала вона.
— Ми ще побачимо. Що ви знаєте про стосунки Вельмажа з сестрою Кристиною?
— Нічого.
— Вона була його коханкою?
— Не знаю.
— А Стоковський? Вони приятелювали з Вельмажем?
— Можливо, — відповіла Клара.
Він обрав не зовсім правильний метод. Уперше за цю ніч зрозумів, що, граючи роль німецького офіцера, нічого з цих людей не витягне. Вони будуть мовчати або брехатимуть. Тільки один, тільки М-18 поводився б інакше. Хто ж він? А може, все-таки Стоковський? Може… Боявся подумати, але це, либонь, здавалося найвірогіднішим, — доктор Ковальський. Клосс ризикнув:
— Якщо не ви, — мовив він, — лишається запідозрити у вбивстві лише одного — доктора Ковальського.
Тільки тепер він помітив в її очах переляк.
— Ні! — вигукнула вона. — Ні! — І додала: — Якщо ви так думаєте, заарештуйте мене.
Клосс навіть не міг усміхнутися.
“Вона кохає цього лікаря”, — подумав він.
Назвав прізвище фон Роде і криптонім М-18, не здивувався, коли вона просто сказала:
— Не розумію.
Вона була здивована що Клосс дозволив їй іти, а він, із жахом дивлячись на годинник, силкувався тепер систематизувати факти й створити якусь версію, принаймні якусь спробу з’ясувати ситуацію, але відчував, що не зробить цього, так само, як дві години тому. Портьє, останній працівник лікарні, також, певна річ, не зреагував на криптонім М-18. Він знав Вельмажа, вважав його гарним хлопцем, але навіть не обмовився про стосунки вбитого з Кристиною. Тільки Стоковський поінформував про це німецького офіцера Отже: або Стоковський, або лікар—доктор Ковальський. Чи існує інша можливість? Клосс намалював на аркушику паперу план лікарні, занотував черговість появи медпрацівників у коридорі. Одне здавалося йому досить певним: Кристина не була остання. Кристину він побачив уже в коридорі, коли сам вибіг з кімнати чергового. То чому ж Стоковський брехав? Клосс раптом подумав про одну можливість, яку ще недавно рішуче відкинув. А коли так, він не повинен розкрити вбивці… Він повинен його захистити.
Ще раз покликав Кристину. Вона була така ж спокійна, як і раніше.
— Я хочу поставити вам тільки одне запитання, — почав Клосс. — Кого ви побачили в коридорі, виходячи з перев’язочної, коли пролунав постріл?
Вона довго мовчала.
— Нікого, — відповіла нарешті Кристина.
— А Стоковського?
— Не пам’ятаю.
— Стоковський твердить, що був весь час у коридорі.
— Якщо так твердить, то був, — мовила Кристина.
Клосс хотів крикнути: ви брешете, кажіть правду, але мовчав. Сказав їй, що може йти. Вона вийшла з кімнати не оглянувшись, бачив тільки її ледь згорблену спину.
Лишався доктор Ковальський. Лишався також німець, що лежав у коридорі, — фон Крук. Адже у фон Крука відомості, що їх чекає Центр… Кілька чоловік вже загинуло, щоб їх добути. І це завдання не буде виконане: фон Крук помре, а він, Клосс, не встигне, напевно, дізнатися від нього бодай що-небудь. Навіть уточнити термін проведення експерименту.
У дверях кімнати чергового з’явився доктор Ковальський. Клосса чекала зараз найважча розмова.
— Ви допитали всіх? — Лікар сів на стільці й простяг ноги. Вій був стомлений.
— Так, — відповів Клосс.
— Зараз, певно, моя черга? — В голосі Ковальського важко було не помітити іронії. — Я не дуже розумію, навіщо ви проводили це слідство?
— Виникла крайня потреба. — Клосс замовк і якусь мить дивився лікареві в обличчя. Нічого не міг на ньому прочитати. — Уявімо собі, — мовив він, — що йшлося про щось інше, не лише про викриття вбивці.
— Я так і думав. — Лікар підвівся і підійшов до телефонного апарату. Бавився шнурком, який Клосс перерізав. — Ви боялися, що в лікарні хтось може викликати… німців.
Невже провокація? Але ж цей Ковальський і так знає досить багато.
— Дівчина, яку сьогодні ви оперували, — поволі мовив Клосс, — брала участь у бою. її впізнали.
Ковальський, здавалося, не був захоплений зненацька.
— Я знаю, — сказав він. — Знаю навіть, що її поранено неподалік лісової сторожки…
— Тим краще. — Клосс говорив уже різкіше. — Ви довідались про це від нього, так?
— Звичайно.
— Де він лежить?
— Я наказав перенести його до перев’язочної. — І невдовзі додав: — Що ви хочете зробити?
Тепер треба було відкрити карти, не лишалося іншого виходу.
— У нас нема вибору, — сказав Клосс. — В обох. Завтра або навіть сьогодні сюди може прибути гестапо. Ви розумієте, що означають зізнання цього німця?
— Хто ви такий?
— Це не має значення… Докторе, зрозумійте мене, я хочу вам вірити. Знаю, що це важка справа, але цього німця, Крука, нам треба ліквідувати.
Ковальський дивився на Клосса не розуміючи.
— Чого ви мовчите? — Клосс підвищив голос. — Ви бачте інший вихід?
— Я тільки лікар, — відповів Ковальський. — Мене не вчили вбивати пацієнтів.
— А я один з багатьох, що мусять вбивати… — Клосс ледь володів собою. — Йдеться про винахідника смертоносної зброї, про людину, що без вагань віддасть вас завтра в руки гестапо.
— Він перебуває під моєю опікою, — прошепотів Ковальський. — Я нічого не знаю… Не знаю навіть, чи можу вам довіряти.
— Ви знаєте досить багато.
Ковальський підійшов до Клосса. Вони стояли зараз один навпроти другого, обидва насторожені й напружені.
— Я не можу згодитись на це, — мовив лікар. — Ви мусите знайти інший вихід.
— Який? Ви або простодушні, або…
— Або що?
— Не виключено, що ви агент абверу, з криптонімом М-18.
Тепер усі карти були відкриті. Як сприйме це Ковальський? Лікар розсміявся.
— В лікарні діє німецький агент.
— І ви гадаєте, що ним можу бути я? — запитав лікар.
Майор фон Роде не байдикував. Двічі вже розмовляв з Берліном, обіцяючи, що протягом двох годин знайде Крука. Він знав, що ставка в цій справі — його кар’єра. Наказав оточити місто. Агенти абверу й гестапо нишпорили по сусідніх селах. Спеціальні команди СС мали вранці прочісувати довколишні ліси. Роде двоївся й троївся, але з кожною годиною втрачав надію. Знав, що в цій грі час — вирішальний чинник. На бойовищі не знайдено Крука. Крук міг бути ще десь поблизу. Однак наслідки операції були нікчемні. Лише пізно ввечері патруль жандармерії затримав по дорозі з Божентова до лісової сторожки селянина, що їхав порожньою підводою, вимощеною сіном. На сіні знайдено плями крові. Роде вирішив сам допитати затриманого. Це був літній чоловік, дуже переляканий. Він повторював увесь час одне й те ж саме: цього разу, як щотижня, приїхав до міста, побував у харчевні, як побачив панів жандармів, злякався й почав тікати. Але він нічого не знає, нічого поганого не зробив, вони можуть спитати місцевого старости, що він був завжди сумлінний і вчасно сплачував продовольчий податок.