— Не корч дурня! — гаркнув есесівець. Це був найкращий спеціаліст тамтешнього СД, якому фон Роде дозволив застосувати методи, що змушували говорити. Сам він не любив цих методів і не брав участі у таких допитах, користувався тільки результатами.
Роде терпеливо очікував, за годину звелів викликати спеціаліста з СД.
— Сказав? — запитав він.
— Небагато. Потім тільки марив. Зізнався, що знайшов когось на дорозі, — так принаймні виходило з його марень, і одвіз до лікарні.
— Кого саме?
— Не знаю, — відповів спеціаліст з СД. — Навіть ця лікарня — то мій домисел, бо були то швидше всього уривки слів і окремі склади. Ви ж знаєте, як вони говорять.
— Допитуйте його далі.
Спеціаліст з СД усміхнувся.
— Даруйте, пане майор, — сказав він. — Ви, певно, розумієте, що ми вже ніколи ні про що його не спитаємо.
Роде хотів пояснити цьому молодикові в чорному мундирі, якої він думки про його методи, але глянув йому в обличчя і промовчав.
— Я сам особисто перевірю в лікарні, — тільки й сказав він. — Сам особисто перевірю.
Що робити тепер? Треба принаймні два дні, щоб налагодити зв’язок з партизанами і вивезти Еву з лікарні. А Крук? Чи повинен він застрелити Крука, застрелити хворого чоловіка, що лежить у ліжку? Може, є якась можливість відправити і його в ліс? Певна річ, така можливість була б, якби він знав напевно, хто агент Роде. Але він досі тільки здогадується. Ані крихти доказів, нічого, крім власної версії перебігу подій. Чи можна вірити Ковальському? Знову те саме питання. Він мусить вірити, інакше не лишається жодного шансу. Всі інші говорять неправду, кожного можна спіймати на брехні і не можна зробити з цього жодного висновку. Кристина твердила, що безпосередньо перед пострілом готувалася зробити укол Еві. Але виявилось, що Еві дано укол значно раніше, отже, й тут Кристина не хотіла казати правди і, може, саме тому…
Клосс кружляв по кімнаті чергового й ніяк не міг нічого вирішити. Бракувало йому ще одного: дізнатися, чи М-18 повідомив Роде…
Саме в цей час сюди увійшов його ординарець Курт. Виструнчився в дверях. На обличчі був такий самий байдужий вираз, як і завжди, коли заходив до Клосса в кімнату.
— Доводжу до вашого відома, пане обер-лейтенант, що мене допитував Роде.
Клосс підійшов до нього й довго мовчки дивився на цього хлопця, якого знав уже цілий рік, виручивши його перед тим з біди.
— Йшлося про дівчину, — мовив Курт.
— І що ти сказав?
— Навіщо ви питаєте? Те, що треба, пане обер-лейтенант… А потім до штабу привели якогось селянина, затриманого разом з підводою. Я сам його бачив.
— Дякую. Можеш іти, Курт.
— Я нічим не зможу допомогти?
— Ні, — відповів Клосс. — Тут ти вже не допоможеш.
Клосс намагався обміркувати ситуацію спокійно й розважливо. Що міг сказати селянин, який знайшов Крука на узліссі? Тільки те, що привіз якогось чоловіка з бойовища. А можливо, на підводі лишився якийсь слід? Це також треба врахувати. Роде може запідозрювати, що це саме Крук у лікарні. Чекав повідомлення від М-18, а не діставши його, сам скоро з’явиться сюди. Як він, Клосс, пояснить свою присутність у лікарні? Роде накаже обшукати лікарню, знайдуть Еву, знайдуть Крука, все інше тоді з’ясується… Захищатися в лікарні! Нісенітниця!
Клосс подумав, що це, мабуть, кінець… Кілька років важкої роботи… Звісно, живим його не візьмуть. Він простяг руку до кишені, ампулка була на своєму місці. Запасну мав у бумажнику. Дати її Еві? Повинен дати її Еві, бо в дівчини немає вже ніякого порятунку.
Клосс не належав до людей, що миряться з дійсністю. Коли існує якийсь вихід, бодай один із ста, навіть з тисячі випадків, він спробує його… Скажімо, він має ще десять хвилин… Десять хвилин це дуже багато. Ковальський не хотів знищувати Крука, зле не лишається нічого іншого, як довіритися цьому лікареві… Зрештою, М-18 тут один; решта персоналу—порядні люди. Клоссові не можна демаскувати себе. Але часом є тільки один вихід — гра відкритими картами…
Ковальський був у Еви. Сидів обіч неї на ліжку й міняв пов’язку. Ева блідо усміхнулась, побачивши Клосса.
— Сюди зараз приїдуть німці, — почав Клосс, сідаючи біля лікаря. Він дістав з внутрішньої кишені мундира і простяг Еві маленьку ампулку. — Проковтнеш в останню мить. Пам’ятай: в останню мить…
Ковальський дивився на них широко розплющеними очима.
— Що стосується нас, ми так не вагаємось, — мовив Клосс. — Ваш пацієнт, Крук, переживе…
На обличчі лікаря з’явилася невпевненість. Він підвівся, потім виструнчився, як солдат.
— Я до ваших послуг, — сказав він. — Можете мені вірити.
— Боюся, що вже надто пізно, — відповів Клосс.
— Я нічого не знав! — раптом вибухнув Ковальський. — Врешті-решт, ви нічого й не сказали. До останньої миті я не був певен, що це не провокація.
— Тепер це вже не має значення. Якщо ми загинемо, а вам пощастить вижити, розкажете по війні про зустріч з обер-лейтенантом Клоссом і Евою Водницькою — таке її справжнє прізвище. От і все.
— Нічого вже не можна зробити?
Клосс чекав цього запитання. Він знав, як важко часом схилити людей на найбільший риск. Якщо він не помилявся в Ковальському, міг уже на нього важити.
— Можемо спробувати, — сказав поволі Клосс. Глянув на годинник. — Кому з своїх працівників ви найбільше довіряєте?
— Кларі, — не вагаючись відповів Ковальський. І потім додав: — Вона в підпіллі. — Знову вибухнув: — Ви повинні були вірити мені від самого початку…
— Я не міг. Як ви гадаєте, хтось із них, Стоковський або Кристина, працює на німців?
— Ні, це неможливо. Стоковський родом з Варшави, батьків його заарештовано, а він змінив прізвище. Це боягуз, але чесний хлопець. Боявся Вельмажа, бо той щось про нього знав.
— Хто, на вашу думку, вбив Вельмажа?
— Не знаю, — Ковальський знизав плечима. — Це важливо зараз?
— Найважливіше. — Клосс широкими кроками ходив по кімнаті. — Якщо вчинили це не ви, існує одна версія. І вона для нас рятівна…
— Хто?
— Я волів би цього не говорити. Волів би ніколи не казати про це. — Клосс сів знову обіч Еви і голубливо гладив її руки. — У мене шалена думка, лікарю… Божевільна думка… Існує невеличкий шанс на успіх, але якщо Роде вдасться переконати… Чи зможете ви ризикнути?
— Зможу, — в голосі Ковальського відчувалася рішучість.
— Я оцінюю реальні можливості. Роде небезпечний суперник. Це інтелігентний офіцер, не дасть себе легко ввести в оману… Багато значить також випадок. — Клосс пояснював, а вони слухали з величезною напругою. — У нас багато роботи, — вів далі Клосс, — і дуже мало часу. Ви повинні використати й Стоковського…
— А Кристину?
— Ні, Кристині нічого не розповідайте. І пам’ятайте: коли намір не вдасться, я стрілятиму. Захищатимусь… Тоді для вас буде тільки одна можливість — втеча. Певна річ, якщо встигнете втекти, якщо Роде до того не оточить лікарню…
— Чи ще маєте ви до мене претензії щодо Крука? — раптом запитав Ковальський.