— Ні, не маю, — відповів Клосс. — Ми з іншого тіста; ви, можливо, були праві. А зараз покличте Клару.
Дівчина була щиро здивована, побачивши їх утрьох в ізоляторі: Еву, Ковальського, що ходив по кімнаті, і Клосса, який ніжно гладив руки дівчини.
— Кларо, — мовив доктор Ковальський, — ти мусиш нам допомогти.
Вона не зрозуміла.
— Мусиш мені допомогти, — повторив він.
Клосс підвівся.
— Панно Кларо, — пояснив він. — Я офіцер польської контррозвідки. А ви повинні зіграти роль моєї коханки, причому зіграти цю роль добре…
Вони переставляли ліжка й виносили хворих. Робили це швидко і вправно, а Клара щомиті вибігала на подвір’я і вдивлялася в морок. Коли крикнула: “Їдуть!” — все було вже напоготові. Край столу в кімнаті чергового сидів Клосс, бавлячись пістолетом, перед ним стояв доктор Ковальський, Клара сиділа на маленькому стільці під вікном. Гуркіт моторів лящав у вухах, потім раптово вщух. У коридорі пролунали важкі кроки, на порозі з’явився майор фон Роде. Одним поглядом обвів кімнату. Помітивши Клосса, не то усміхнувся, не то скривився.
— Пане майор, — підвівся Клосс, — доповідає обер-лейтенант Клосс…
— Ах, так… — Роде пересунув кобуру на живіт. — Ви, виявляється, прудкіший?
— Дякую за похвалу… — сказав Клосс.
— Похвалу! Всім вийти звідси, — тихо мовив Роде. — Чекати в коридорі.
Вони лишилися віч-на-віч — Роде і Клосс.
— Ну-у-у, Клосс, — фон Роде дивився на пістолет свого офіцера, — сховайте зброю.
— Слухаю, пане майор. — Клосс був уособленням дисципліни. — Дозвольте доповісти, пане майор…
— Відповідайте на запитання! Як ви сюди потрапили?
Клосс споважнів. В його голосі пролунали різкі нотки.
— Ви мій начальник, майоре… Але я нікому не дозволю… — Він знав, що найліпше впливає крик. Ці люди звикли до крику.
— Я вам казав, що лікарня — мій клопіт… — фон Роде розстебнув кобуру. — Ви розумієте, Клосс, що це значить?
— Ви не дозволяєте мені говорити, пане майор.
— Будь ласка. Тільки швидко…
— Сьогодні після обіду, — тепер Клосс намагався бути спокійним і діловим, — ви застали мене з дівчиною. Ця дівчина працює тут, у цій лікарні…
— Ах, так…
Чи Роде повірить? Чи може він повірити?
— Після розмови з вами, — вів далі Клосс, — я повернувся додому. На мене чекала Клара, тобто моя дівчина. Повідомила, що в лікарні вчинено вбивство…
— Що?
— Так, убивство. Я, певна річ, прибіг сюди. Хотів доповісти вам по телефону, але хтось перерізав шнур… — Клосс показав на телефон. — Я вирішив, що краще буде, коли лишуся в лікарні…
Роде мовчав. Клосс відчував на собі його погляд, пильний і уважний. Розумів, що йому не можна зробити бодай найменшої помилки.
— Кого вбито? — запитав Роде.
— Вашого агента, — відповів Клосс.
Обличчя Роде налилося кров’ю.
— Вельмажа? Звідкіля ви знаєте, що він був моїм агентом?
— Бо агент відрекомендувався б мені, коли я прибув до лікарні. Оскільки ніхто не відрекомендувався…
— Хто його вбив?
— Я допитую працівників.
— Ах, ви допитуєте… Це вже мій клопіт… — Роде відчинив двері в коридор. — Лікарю! — крикнув він.
Зайшов до кімнати Ковальський.
— Сьогодні ввечері, — поволі говорив Роде, — до лікарні привезли чоловіка з села. Привезли?
— Так, — спокійно відповів Ковальський.
— Де він? — крикнув Роде.
— Помер. — В голосі Ковальського не відчувалося й крихти вагання. — Шок, в результаті — сердечний припадок. Завтра вранці я повідомив би про це власті.
— Я хочу його побачити.
— Будь ласка, його ще не віднесли в морг.
Роде рушив до дверей. Став на порозі.
— Скільки осіб працює в лікарні?
— Три медсестри, — відповів Ковальський, — санітар і фельдшер. Санітара вбито.
— Знаю, що вбито, чорти б його взяли… — Елегантний майор фон Роде не міг тримати себе в руках. Відчинив двері: — Перерити цей курник! — наказав він.
Наближався критичний момент. Жандарми кинулися в палати, схилялися над хворими. В третій палаті лежав на ліжку літній чоловік.
— Помер тридцять хвилин тому, — сказав Ковальський. — Це його привезли з села. Можна сказати, що вмер з переляку. Його знайдено на місці битви. Так принаймні пояснив мені той селянин.
Роде схилився над тілом.
— Це не фон Крук, — констатував він.
— А ви гадали, — здивовано мовив Клосс, — що знайдете тут Крука?
Роде не відповідав. Важко ступаючи, вийшов у коридор. Відчинив двері до п’ятої палати й побачив сестру в накинутому на плечі халаті, що сиділа біля ліжка хворої. Клосс простяг руку до кишені й відчув під пальцями холодний метал. Коли Роде помітить, що в “сестри” на руці пов’язка, Клосс стрілятиме. А потім — що буде, те й буде… Роде якусь мить постояв на порозі, нарешті грюкнув дверима… Заглянув ще до моргу… Два тіла лежали на носилках, прикриті білими простирадлами.
— Ви хочете побачити Вельмажа? — запитав Клосс. Серце в нього сильно закалатало. Напевно, Крукові дали добру дозу снотворного, і він не проснеться.
Роде махнув рукою й повернувся до кімнати чергового. Сів край столу, поклавши перед собою пістолет.
— Ви мене недооцінюєте, Клосс, — мовив він. — Ми маємо зробити в цій лікарні ще кілька справ. Покличте свою дівчину.
Клара стала на порозі. Клосс з тривогою стежив за її рухами. Чи добре вона зіграє свою роль, чи захоче добре зіграти?
— Підійди-но ближче, — сказав фон Роде. — Гарненька, — буркнув він. — Одначе, смак у вас нічого… Сподіваюся, — цинічно докинув він, — що дівчата, які сплять з німецькими офіцерами, охоче допомагають німецьким властям.
Клара мовчала. Вона підійшла до столика й уважно подивилася на майора. Потім усміхнулася…
— Давно знаєш обер-лейтенанта? — запитав Роде.
— Кілька днів, — відповіла вона.
— Коротке знайомство… А з ким спала до цього?
— Я порядна дівчина! — вигукнула Клара.
— Ну… ну… Розкажи, як це було.
Клара, одначе, добре грала свою роль.
— Я почула постріл, — мовила вона, — і всі побігли до операційної, а я подумала, що треба негайно повідомити Ганса, бо він сказав, що коли щось трапиться, йому треба сповістити.
— Ти не боялася поліційної години?
— Я маю перепустку, пане офіцер. Як усі працівники лікарні, тому й побігла…
— Це вже я чув. Хто вбив Вельмажа?
— Не знаю, пане майор…
— Не знаєш! А все-таки хто це міг вчинити?
Клара знизала плечима.
— Я не задумувалась над цим… пане майор…
— Мало знаєш, — сказав Роде. — А для тебе було б набагато краще, коли б ти знала більше. Я з тобою ще поговорю, а зараз поклич лікаря.
Роде закурив, завагався трохи, потім почастував Клосса.
— Може б, ця дівчина замінила Вельмажа? — мовив він. І потім додав: — Але, мабуть, не замінить. Ви не питаєте, чому я не хочу її використати? Не питаєте?
Клосс мовчав. На порозі з’явився доктор Ковальський.
Роде дивився тепер на Ковальського.
— Звичайно, я міг би провадити слідство, — почав він, — і, може, навіть зібрав би речові докази. Але я не маю на це часу, Клосс. І це мені й не потрібно. — Роде витяг годинник. — Якщо протягом п’яти хвилин не зголоситься вбивця Вельмажа, я накажу розстріляти весь медперсонал. Ви зрозуміли, лікарю? Мій заступник, обер-лейтенант Клосс, надто гуманний, а я роблю так, як вимагається на війні. Отже, п’ять хвилин, гаразд? До речі, лікарня оточена, не намагайтесь тікати. — Потім звернувся до Клосса: — Вам шкода цієї Клари? А може, ви хочете просити, щоб я її пощадив?
Клосс мовчав. Знову відчув у руці холодний метал. Отже, не вдалося, треба було передбачити, що Роде вчинить так, а не інакше. Він не кидає слів на вітер.
Майор тим часом з цікавістю приглядався до Клосса.
— Я не думаю, щоб це була велика любов, — мовив він. — Такий собі невеличкий романчик, правда?
Раптом відчинились двері. На порозі з’явилась Кристина. Очевидно, вона підслуховувала розмову: погляд в неї був нестямний, в руці тримала зброю. Дивилася тільки на Роде.
— Руки вгору! — крикнула вона. — Всі! Ні з місця!
Роде глянув на пістолет, що досі лежав на столі, потім підняв руки. Клосс зробив те ж саме.