— Це було вдосвіта, — сказав унтер-офіцер, — якраз під час зміни варти. Чорт його знає, звідки вони довідались про це. Убили фельдфебеля Трошке, тяжко поранили рядового Грубера. На щастя, хлопці на станції почули постріли, дрезина стояла напоготові, ми прибули сюди через три хвилини після їхньої втечі. І саме тоді, коли я думав, що вже все гаразд, стався цей вибух. Солдати зіскочили з дрезини, розбіглися, я скомандував: “Лягай!” — бо гадав, що віадук заваливсь або станеться другий вибух.
— Був тільки один вибух, — мовив Клосс, — частина зарядів не спрацювала. Легко пошкоджено один прогін, і рух може відбуватися нормально.
— Ви не знаєте, Клосс, як їм вдалося пройти через мінні поля? Адже єдиний підхід до шляхопроводу від річки мав бути замінований. Я намну вуха Шнайдерові. Дякувати, що відбулися ми лише страхом. Інакше я мусив би віддати його до польового суду.
— Пробачте, майоре, — відповів Клосс, — Шнайдер не винен. Позавчора я оглядав територію — була замінована.
— Ви хочете сказати, що вони знали розташування мінного поля?
— Не виключено, — насупився Клосс. Він замовк, бо з щойно зупиненого поїзда вийшов якийсь молодий обер-лейтенант і підійшов до них. Помітивши Броха, почав було доповідати: “Пане майор…”, але Брох махнув рукою.
— Що трапилося?
— Можете вертатися, — відповів Брох. — Зараз від’їжджаєте.
Він жестом послав унтер-офіцера до поїзда. Той біг важко, ніби спутаний, очевидно, на ньому було кілька вдяганок. Поїзд засвистів тихо, ніби боячись, що голосніший свист може виманити з довколишніх лісів інші загони польських месників.
Брох узяв Клосса попідруч і повів до машини. Мотор ритмічно двигтів — шофер не вимикав його, бо машина погано заводилась.
— Це вже Друга спроба висадити шляхопровід, — сказав Брох. — їм це дуже потрібно.
— Вас це дивує? Адже це найкоротша лінія сполучення з фронтом.
— Все ближче й ближче цей фронт, Клосс, — зажурено промовив Брох. — Чи ви ще вірите, що ми колись були під Москвою?
— Немає підстав тривожитися, — зауважив Клосс, кивнувши на шофера, що прислухався до їхньої розмови, смокчучи недокурок, схований у напівстуленій долоні.
— Рушай! — наказав Брох шоферові. І, коли машина набрала швидкості, а гуркіт мотора заглушав їхні слова, додав: — Дякую, Клосс.
— Абвер мусить піклуватися про моральний дух армії, — усміхаючись, відповів Клосс. Машина вже виїхала на забруковані круглим камінням вулички міста.
— Зупинися, — плеснув він по плечу шофера, — мені треба тут дещо зробити.
— Ви не забули про зустріч Нового року? Я готую сюрприз.
— Я чекаю, майоре. Так, як умовилися, близько одинадцяти. Можемо розпочати нашу велику пиятику.
— Так, — кивнув головою Брох, — лишається ще тільки напитися. — Він махнув рукою водієві. Машина різко зірвалася з місця.
“Брох, — думав Клосс, минаючи убогі будиночки передмістя. — Сумно тобі, Брох. Ти інтелігентний, тебе не ошукають дуті зведення командування, ти надто розумний офіцер, щоб вірити в “скорочення фронту” і “переможне відривання од ворога”. Відчуваєш, що все валиться, що дедалі ближче кінець, але не можеш нічого вдіяти”.
Клосс навіть любив Броха, цінував його лояльність, якусь, так би мовити, скаутську пристойність. Брох безпосередній, залюбки сходиться з молодими офіцерами. В його віці з його знаннями треба бути генералом. Він служив колись в головному штабі, подавав надії стати здібним штабістом, але різниця думок, якась критика рішень геніального фюрера, що про неї хтось послужливий негайно повідомив куди слід, враз зруйнувала майбутню його кар’єру. Та при всьому цьому Клосс знає, що Брох сліпий. Сліпий, як усі вони, молоді офіцери з першої світової війни, пізніші кадри райхсверу, сьогоднішнє ядро німецького командування. Коли вони й спроможуться нарешті вчинити запізнілий переворот, — Клосс пригадав собі торішні липневі події,— то основною його метою буде вбивство дурноверхого єфрейтора, бо, на думку німецьких генералів, це якась можливість врятувати Третій райх від остаточної поразки.
Клосс поминув невеличкий майдан з руїнами спаленої синагоги, що стриміли перед очима, звернув у вузеньку вулицю, безлюдну о цій порі, хоча вже й розвиднілося, — ще тривала поліційна година. Пройшов повз дерев’яний, пофарбований колись у жовтий колір будинок з вивіскою годинникаря, оглядівся, зробив ще кілька кроків уздовж високого паркана із щільно збитих дощок і натиснув на хвіртку, яка прочинилася, хоча по великому заіржавілому замку видно було, що її не відчиняли роками. Опинився за жовтим будинком. Крізь шпарину у віконниці пробивалася тоненька смужка світла. Він тричі постукав і, коли рипнули двері, впевнено зайшов у темні великі сіни, минув одну й другу темні кімнати й опинився в тій, що прилягала до крамнички годинникаря. У кімнаті горів миготливий вогник карбідової лампи. Чоловік з землистим обличчям і глибоко запалими очима скинув навушники, поклав їх обіч оксидованої скриньки короткохвильової радіостанції й запитливо глянув на Клосса.
— Знову невдача, — сердито кинув Клосс. — Що за ідіотів ви посилаєте на цей шляхопровід! Вибухом зірвало лише трохи штукатурки з стояка, оце й усе.
— “Тітка Зюзанна”, — чоловік протер долонями очі, ніби хотів прогнати сон, — “тітка Зюзанна” вимагає впоратися з цим шляхопроводом найпізніше до сьомого січня.
Клосс усміхнувся. Він усміхається, коли чує “тітка Зюзанна”, хоча чув це безліч разів і сам не раз послуговувався цим криптонімом Центру. Простяг радіотелеграфістові цигарку, дивився, як той з приємністю затягся димом. Тільки тепер помітив, як страшенно втомлений цей чоловік. Шкодував уже, що так різко висловився, адже годинникар не винен. Поклав на столі щойно почату пачку цигарок “Юно”.
— Умовся про мою зустріч з Бартеком, — сказав Клосс, прямуючи до виходу. — Мені потрібно поговорити з ним особисто.
Не минуло й півгодини, а Едита вже знала майже все про свою сусідку по кімнаті й нову подругу. Грета зраділа, справді зраділа приїздові Едити Лауш; Едита її ровесниця, і через кілька хвилин по тому, як вона зайшла до цієї погано вмебльованої кімнати, що правила за готель цивільним працівникам, залізничникам і дівчатам з допоміжної служби, Грета запропонувала їй називати одна одну на ім’я. їй уже справді набридла Едитина попередниця, яку кілька днів тому відіслали до фатерлянду через нервовий розлад.
— Я дуже рада, що буду з тобою, — патякала Грета, — так мені остогидла та божевільна. їй усе заважало — цигарковий дим, гармидер у кімнаті, якось, коли я помилково взяла її рушник, то думала, що стрельне в мене! Вона спала з пістолетом під подушкою. До цього була в Мінську, працювала в гестапо й завше клала під подушку пістолет. Хвора, зовсім хвора. Ми всі стаємо тут хворими. Це похмуре місто. Безнастанно чуємо про якісь напади польських терористів. Немає дня, щоб хтось із наших не загинув.
— Я знаю, — мовила Едита, — була вже в цьому місті. Не люблю його.
Складаючи у виділеній для неї половині шафи своє ганчір’я, вона знову пригадала ту ніч, від якої минуло майже чотири роки. Разом з присадкуватим, смішним віденцем капітаном Шнайдером, коли його вдалося, нарешті, заспокоїти їй, вони побігли нагору. На другому поверсі в репрезентаційних апартаментах мешкав тутешній комендант. Кілька днів тому його викликали до Берліна, очевидно, у справах ліквідації євреїв. Місто на той час було вже звільнено від євреїв — місцевих євреїв, зігнаних спершу в тісні вулички Затожа, пізніше переселили до Варшавського й Лодзінського гетто. Вдома лишалася дружина коменданта, висока блондинка з гарним, зачесаним у кок волоссям, яку Едита знала з лиця, та їхня дворічна донька, блакитноока плакса. Коли вони піднялися із Шнайдером на другий поверх, Едита спершу побачила, що в гіпсової статуї, яка стояла в ніші, немає руки, і тільки тоді помітила прочинені двері у квартиру коменданта. Шнайдер увійшов першим, стискаючи знятий із запобіжника пістолет. Промінь його ліхтарика вихопив з мороку скуйовджену постіль, розкидані папери, перевернуті меблі. Потім він погасив ліхтарик й схопив Едиту за руку.