— Спустіться, будь ласка, до мене й подзвоніть у гестапо. — А коли Едита ступила крок уперед, ніби хотіла переконатись у своєму припущенні, він раптом зупинив її. — Далі не заходьте: жінка й дитина мертві.
— Це польські бандити, — сказала тоді Едита.
— Схоже на звичайне пограбування, — відповів Шнайдер і потім додав: — Комендант добре нажився при ліквідації гетто.
Едита хотіла заперечити, тоді в неї не вкладалося в голові, щоб німецький офіцер з таким високим чином, призначений на цю посаду фюрером і партією, міг робити те, в чому її переконував Шнайдер. Але не заперечила, не могла вимовити й слова. Як же вона ненавиділа тоді поляків, цих диких нелюдів, що вдираються вночі, аби мордувати німецьких жінок і дітей.
Грета завважила, що Едита її не слухає, і враз змовкла.
— Говори далі, я слухаю, — мовила Едита, ніби боялася тиші. Насправді водночас із картиною, що врізалась їй у пам’ять і пробігла в неї перед очима, наче фільм, чула базікання Грети, яка оповідала саме про те, як реалізує свою нескладну життєву філософію: не згадувати про війну, ні про що не думати, розважатися, пити, втішатися життям. Вона була при цьому сентиментальна, якісь випадкові, скороминущі зв’язки з мужчинами називала чудовими пригодами, незабутніми переживаннями, великим коханням, ніби забуваючи, що п’ять хвилин тому, коли розказувала про Горста, а не про Фрідріха, також запевняла: “Це було найбільше кохання в моєму житті”. Грета, певно, вважала, що знайшла в Едиті приятельку і майбутню співучасницю оргій, а точніше — жалюгідних пиятик в офіцерському казино, і Едиті не хотілося розчаровувати її, подумала тільки, що попередниці не дуже легко жилося з Гретою. Але була задоволена, що Грета не вгаває, що вона може ще раз вернутися в думці до подій чотирирічної давності.
Вона тоді недовго затрималася в цьому місті. Через кілька днів після пам’ятної ночі дістала запечатаний сургучем конверт з наказом про виїзд. Побувала в Салоніках, потім у Південній Франції, Відні. Знайомилася з підкореною Європою — туристка мимоволі, яку перекидали то туди, то сюди за наказами невідомих штабів, що ними керував мозок найбільшого фюрера в історії Німеччини. Того-таки дня присадкуватий, смішний капітан Шнайдер проводжав її на вокзал, упадаючи коло неї з дещо старомодною галантністю віденського судового радника, ким він і був колись, Едита дивувалася, чому він веде її закутнями вузеньких вуличок, гадала, що Шнайдер обминає центр міста, петляє кружною дорогою, аби побути довше з нею віч-на-віч. Це тішило її трохи, і тільки тоді, коли вони підійшли до вокзалу, який був розташований трохи вище, так, що видно було місто з квадратним центром, Едита збагнула, яке видовище хотів приховати від неї віденський екс-радник. У прозорому повітрі здіймався голубуватий димок від автоматних черг. Це привернуло її увагу. Вона глянула в бік білих мурів костьолу й побачила щільний натовп, що падав, підкошений залпом.
— П’ятдесят, — промовив Шнайдер. — Відплата за жінку й дитину коменданта, — додав він.
— Там було тільки двоє, — сказала тоді Едита — не тому, що хотіла пожаліти скошених залпом, а заради елементарної справедливості. Шнайдер нічого тоді не відповів. Може, пам’ятав, що тої ночі в нього вихопилися слова, не дуже похвальні для коменданта, і боявся Едити, а може, і для нього, обізнаного з мірою покарання, диспропорція тих двох смертей і цих п’ятдесяти була надто вражаюча. Він тільки глянув на годинник, і Едита зрозуміла, що треба квапитися.
Рушники вже були вкладені, свіжа постіль лежала на ліжку, на якому нещодавно спала жінка, що захворіла від перебування на радянській землі і в Польщі. Грета запопадливо кинулася допомогти Едиті надіти чохол на ковдру. Торохтіла без угаву. Тепер про якогось хлопця, що їй страшенно подобається. Може, тому, що, в противагу іншим, він зовсім не звертає на неї уваги.
— Високий, вродливий блондин, — мовила Грета, — мені надзвичайно симпатичні блондини, а в нього в обличчі щось таємниче; часом здається, що він думками десь далеко-далеко. — Цього року не вдалося, зате наступного — Грета обіцяє, що обведе обер-лейтенанта Клосса навколо пальця.
— Як його прізвище? — зацікавилася раптом Едита.
— Обер-лейтенант Ганс Клосс. Невже ти його знаєш? — Грета була майже здивована, що Едита перебила її, ніби звикла, що її ніколи не перебивають.
— Боже мій, Ганс! Через стільки років! Чи він мене впізнає?
— Ти справді з ним бачилася, Едито? Благаю, давай зустрінемося десь разом, познайом мене з ним! Це камінь, а не мужчина.
Едита усміхнулася, згадавши щось миле й далеке. Єдине приємне в цей день страшних спогадів. Вона відкрила валізу, витягла конверт з пачкою знімків, довго копирсалася в них, аж поки знайшла стару, вже пожовклу аматорську фотокартку.
— Пізнаєш його? — запитала.
— Та це ж якийсь шмаркач.
— Цей знімок зроблено в тридцять шостому році, — пояснила Едита. Вона перевернула фотокартку й глянула на дарчий напис. Грета читала, заглядаючи через її плече: “Едиті, якої я ніколи не забуду. Ганс”.
— Схожий?
— Наче трохи схожий, — відповіла Грета. — Я віддаю його тобі, він — твій. Зрештою, я маю тут хлопця, — додала вона з удаваною жвавістю, — його прізвище Бруннер, гестапівець, теж вродливий, знаєш, тип сильного мужчини… — А бачачи, що Едита все ще дивиться на підпис, зітхнула: — Матимеш нагоду, моя люба, переконатися, чи дотримують чоловіки слова.
У Клосса був божевільний день. Спершу розбудили його вдосвіта через цей нещасний віадук, потім ледве встиг поголитися і з’їсти скибку хліба із штучним медом, приготовлену Куртом, як його було викликано до генерала. Обпікаючи губи, випив чашечку кави, проскочив кілька вулиць, що ведуть до штабу угрупування, і протягом двох годин змушений був вислуховувати напучування й добрі поради, які стосувалися розташування мінних полів. Тільки й користі з цієї конференції, що Клосс довідався про нову дислокацію артилерії, а ці дані, напевне, зацікавлять “тітку Зюзанну”. Перш ніж дістатися до себе в комендатуру, з’їздив у другий кінець міста, на продовольчі склади, де мали чекати й справді чекали на нього пляшки вина, подаровані йому квартирмейстером за колись зроблену невеличку послугу. Але на складах була штовханина, полки одержували за нарядом свій пайок шнапсу й цигарок, спеціально збільшений з нагоди Нового року. Коли, нарешті, страшенно навантажений, повернувся з вином і кількома пачками чудових сигар, кудись повіявся Курт, що мав чекати на нього в комендатурі. Клосс гадав, що Курт подався в казино, де в нього є дівчина, тому мусив дзвонити, розшукувати його, не бачачи, що в нього над головою стоїть єфрейтор Якобс, його секретар, з якимись важливими паперами, що вимагали підпису обер-лейтенанта.
— Віднеси ці пляшки додому, — сказав він Куртові, коли той нарешті з’явився знічений. — Одну пляшку можеш узяти собі, вип’єте з Маргаритою за моє здоров’я.
— Дякую, пане обер-лейтенант, — виструнчився Курт, задоволений, що йому не перепало на горіхи.
— Але квартира має блищати.
— Слухаю, пане обер-лейтенант, — Курт крутнувсь на п’яті, стукнувши перед цим підборами, і мало не налетів на штурмфюрера Бруннера, що, як завжди, несподівано з’явився в дверях.
— Привіт, Гансе. Нам треба погомоніти. Ти чув, що партизани викинули нам коника?
— Намагалися, — відповів Клосс, подаючи йому стільця.
— Після Нового року ми дамо їм прочуханки. Підтягуємо резерви з усієї губернії, — він не сів, а ходив по кімнаті, заклавши за спину руки.
— То й поговоримо про це після Нового року, — відрубав Клосс. Бруннер здивовано глянув на нього, якусь мить постояв ще серед кімнати, ніби на щось чекав
— Хайль Гітлер! — нарешті промовив він, але вийшов тільки тоді, коли на письмовому столі Клосса задзвонив телефон. Коли б загаявся ще трохи, то побачив би, як перемінився Клосс на обличчі.