— Бережися, — мовив Бартек, — це може бути провокація.
— Ну що ж, — відповів Клосс. — Я бережуся вже чотири роки.
Бартек наповнив чарки самогоном. Вони мовчки цокнулися, потім міцно потисли один одному руки. Слова були зайві — кожен з них знав, чого прагне в наступаючому Новому році.
Майор Брох був уже трохи напідпитку. Він весело увійшов у кімнату, з повагою глянув на батарею пляшок, що стояли на столі, поставив коло них і свою, темно-зелену.
— Шампанське? Чудово! — вигукнув Клосс.
— Про подарунки я теж не забув. Це мій сюрприз. Але для вас я маю ще кращий. Дорогий друже, офіційно це стане відомо за кілька днів, але у великій таємниці можу вже вам сказати. Я щойно переглядав список підвищених у чині. Поздоровляю… капітане Клосс!
“А все ж підвищили мене в чині, — думав Клосс. — Очевидно, за варшавську справу”. Коли б вони знали, що він викрив тоді як грізних ворогів райху найвірніших і найжорстокіших катів. Коли б знали… Коли б знали, що всього кілька годин тому він учинив найбільшу зраду, передавши останні відомості. Працює серед них уже чотири роки, мають його за свого, отже, і цих володарів світу можна обвести, ошукати, одурманити в такій мірі, що вони нагороджують навіть орденами і підвищують в чинах своїх смертельних ворогів, йому згадалося кілька епізодів з минулих чотирьох років, блискавично промайнули в думці ситуації, що здавалися безвихідними й мали скінчитися неминучою поразкою, викриттям, а якби встиг, то й самогубством. Коли він починав цю роботу, коли вперше побачив себе в дзеркалі у мундирі лейтенанта, то подумав, як добре було б, коли б йому вдалося продовжити цей маскарад хоч би на рік. Після двох років, уже з погонами обер-лейтенанта, він жахнувся своєї думки, йому досі страшенно таланило, але колись же цьому прийде кінець. Тільки б якнайбільше нашкодити, перш ніж настане оте найгірше, що може бути в житті. А зараз Брох, той самий Брох, що, воював усю війну, був двічі поранений, брав участь у всіх найважливіших кампаніях, і все ще майор, повідомляє його про підвищення в чині.
— Ви не раді? У ваші літа… Мені сорок сім років, Клосс. Ви майже вдвічі молодші. Але я вам не заздрю, справді щиро поздоровляю вас, ви давно мали стати капітаном.
— Всі знають, пане майорі що ви прекрасний офіцер.
— Так, — скривився Брох, — всі знають, а скоро дізнається весь світ. — Він нахилився до Клосса і пошепки закінчив: — Ще в грудні тридцять дев’ятого року я сказав, що думаю про план нападу на Росію, про цей шал єфрейтора, пойнятого манією величі. Вже відомо, що я мав рацію, більшовики тепер на Віслі, через місяць будуть на Одері, а через два місяці… Не ошукаймо себе, Клосс. Війну програно. “Іван” тепер не випустить свого, зажадає від нас відповіді. І що тоді?
— Пане майор, — спокійно відповів Клосс, — я вас, дуже люблю і гадаю, що доброзичливішого у мене тут більше немає нікого. Але зрозумійте… На порозі Новою року я хотів би забути, що працюю в абвері, хотів би, щоб мені не нагадував про це друг, людина, яку я шаную, люблю і високо ціню.
— Клосс, — зітхнув Брох, — я люблю Німеччину і знаю, що станеться.
— Не треба бути таким страшенним песимістом, — Клосс намагався говорити тепло й довірливо. Зараз йому хотілося, щоб Брох вважав його краще ідіотом або боягузом, аніж своїм однодумцем. — На щастя, у нас доволі випивки, майоре, аби забути про прикрощі і в припадку хвилинного жалю висловлені погляди. — Клосс відчував: те, що він говорить, досить неприємне, огидне. Це розчарована людина, сьогодні вже напевно ворог гітлерівської системи правління, але Клосс не може простягти йому руку, навпаки — повинен погіршувати становище, в якому Брох буде слабший. Легковажна одвертість не забувається, Брох пам’ятатиме про де, надалі може бути обережніший, але коли складеться так ситуація, що доля Клосса залежатиме від Броха, той змушений буде мовчати. Завдяки цьому Клосс чотири роки протримався у ворожому мундирі, у самісінькому серці їхньої воєнної машини. Він не може бути приязним навіть до людини, яка на цю приязнь заслуговує, якщо не шкодить найважливішому — його власній безпеці Але Броха він справді любив. Хотів прим’якшити йому гіркоту цієї розмови. — Зараз прийдуть дівчата, — закінчив він.
— Будуть жінки? Німкені? — як утопаючий за соломинку, схопився Брох за іншу тему.
— Це був мій сюрприз, майоре. Уявіть собі, мене знайшла тут моя кузина. Щоправда, надто далека, ще н до того ж юнацька любов. Ми не бачились вісім років, я хвилююся.
— Ну, я думаю, — пожвавішав Брох. — Гарна?
— Я намагаюсь уявити собі, яка вона з вигляду, — відповів Клосс і, побачивши здивований погляд Броха, додав: — їй було тоді п’ятнадцять років. Я не знаю, чи н впізнаю її.
І саме цієї миті хтось постукав Клосса раптом осінило. Він притулив палець до вуст і, як пустун, що хоче щось утнути, сховався за дверима. Брохові сподобалася ця забава. Він жестом показав Клоссові, щоб той сховався ще далі, а сам відчинив двері.
— Прошу, прошу, будьте гостями! — голосно звернувся він до дівчат. — Клосс зараз прийде.
Коли в шпарині дверей Клосс побачив ясноволосу дівчину, що стояла до нього спиною, і хотів уже вийти, з’явилася друга, теж блондинка. Тепер у нього вибору не було.
— Едито! — гукнув Клосс, раптово виходячи з-за дверей.
Едита враз огледілася.
— Ганс? — В її голосі звучала непевність. Клосс через силу розслабив м’язи на обличчі і ледь помітно усміхнувся.
— Я дуже постарів?
— Ви дуже змінилися, обер-лейтенанте, — втрутилась Грета.
— Це Грета, про яку я тобі казала. Познайомтесь. Вона давно про це мріяла.
— А звідкіля ви знаєте, — ґречно запитав Клосс, — що я змінився?
— Я бачила вашу фотокартку.
— Фотокартку? Яку фотокартку? — Клосс був насторожений, напружений, хоч усмішка не сходила з його обличчя. “Отже все-таки провокація? — подумав він. — Бартек мав рацію, коли застерігав мене. Чи вони щось знають, чи просто випробовують?”
— Ох, Гансе, ти не пам’ятаєш? — дивувалась Едита. — Ту, що ти мені прислав з екскурсії до Крулевця в тридцять восьмому році…
— Пробач, Едито, стільки літ минуло… — промовив він і гарячково силкувався пригадати, чи справжній Ганс Клосс там, у Мінську, згадував щось про екскурсію до Крулевця. Мабуть, таки згадував, що відбулася перед самими випускними екзаменами. Тоді бачив і дядька Гельмута. Роздуми ці не завадили Клоссові познайомити всіх між собою і жартома погасити здивування дівчат таким багатим столом. Хотів, щоб Брох хутчій вийшов звідси з Гретою; йому здалося, що коли вони залишаться з Едитою самі, то він зуміє переконати її, що вона розмовляє з Гансом Клоссом, товаришем дитячих розваг, героєм дитячого роману. Саме так і сталося; Брох шепнув щось Треті, крикнув Клоссові, що підуть зустрічати Шнайдера, і вони нарешті зосталися наодинці.
Якусь мить було ще гірше, він не знав, що сказати, не сподівався, що кузина Ганса Клосса така вродлива.
— Як почуває себе тьотя Гільда?
— Ти пам’ятаєш маму? Вона частенько тебе згадує. Сердешна, останнім часом майже не встає. — Едита придивлялася до нього, ніби не знаходила якихось знайомих рис в обличчі молодого мужчини в мундирі обер-лейтенанта, що стояв перед нею. Невже не впізнала його? А може, запідозрювала в чомусь. Ні, це неможливо! А може, той дитячий роман лишив у ній якийсь слід? З хвилину Клосс відчував себе злодієм, що нишпорить у чужому домі. Адже це не він, а той цілував її в копиці сіна, адже це з тим вони палко присягалися у вічному коханні.
— Її вічно мучить ревматизм? — запитав він з турботою в голосі. Не можна мовчати й хвилини. Тиша небезпечна.