— Шабе тобі не сказав…
— Він поводився принаймні так, ніби Інгрід уже вбита, а йому доручено вести слідство.
— Але ж вона вийшла з дому лише кілька годин тому.
— Тим-то й ба. І ти кажеш, що Інгрід не прийшла з тобою на побачення. А може, вона домовилася ще з кимось, наприклад, з Мюллером… І до того ж зовсім не в інтимних справах…
— Ти так гадаєш?..
— Я нічого не гадаю, — різко перебив його Шульц. — А ось і Фріц Шабе…
Високий гестапівець у мундирі штурмбанфюрера наближався до їхнього столика. На правій щоці в нього був широкий шрам, окуляри й зачіска викликали в уяві образ рейхсфюрера СС. Клосс зустрічався колись з Фріцом на нараді в командора. Шабе тоді підійшов до нього, відрекомендувався і сказав: “Ви теж були на Східному фронті? Це добре. Такі люди нам потрібні в Берліні”. Тепер він говорив значно різкіше:
— Я вже годину розшукую вас, обер-лейтенанте Клосс. Де Інгрід Кельд?
— Я теж хотів би це знати. — Клосс підняв свою чарку і дивився на гестапівця. — Вип’єте з нами? Це “Армагнак”.
— Ми не жартуємо, — холодно сказав Шабе. — Це справа державної ваги. Наша розмова має офіційний характер. — Він сів. Шульц кивнув кельнерові, і той відразу приніс на таці ще одну чарку. Гестапівець навіть не пригубив.
— Тут щось не так, — почав Клосс, вирішивши, що найкращим методом оборони буде недооцінка запитань Шабе. — Панна Кельд вийшла з дому ще на початку сьомої, а зараз уже кілька хвилин на одинадцяту. Вона могла зайти до подруги або ще кудись…
— Ні, — раптом обірвав його Шабе. — Адже ви теж підозрювали, що тут щось сталося… Розпитували двірника…
— Вона не прийшла на побачення, — розсміявся Клосс. — Я трохи приревнував… Хотілося б знати, кому вона віддала перевагу…
— І тому ви допитувалися, чи ті люди в чорному “мерседесі” були в цивільному чи в формі?..
— Атож.
— Що ви робили потім?
— Нічого. Прогулювався вулицями, заглянув до кількох кав’ярень, нарешті, прийшов сюди… І все-таки я не розумію…
— Облишмо гратися в піжмурки, панове з абверу, — різко сказав Шабе. — Інгрід Кельд мала повернутися додому найпізніше о дев’ятій вечора…
— Невже вона домовилася і з вами?
— Обер-лейтенанте Клосс, ви забагато собі дозволяєте. Інгрід Кельд потрібна не мені, а рейху. Цього з вас годі?
— Годі, — відповів Клосс. — З цього треба було й починати, що вона ваша людина.
Шабе стукнув кулаком об стіл. Маска спокою зникла геть з його гіммлерівської пики.
— Ви що, гордуєте нами? Але якщо ви поцупили у нас з-під носа цю дівчину…
— Ви дозволите, пане штурмбанфюрер, — прошепотів Шульц, — доповісти про цю підозру адміралові?..
— Доповідайте, кому хочете!
— Заспокойтеся, Шульц, — втрутився Клосс. — Якщо йдеться про мене, то я ладний вам допомогти…
— Годі буде, коли ви не перешкоджатимете, — грубо відповів Шабе. — А може, вона все-таки прийшла до кінотеатру?
Вони дивилися один на одного. Клосс спокійно закурив, узяв чарку.
— Колись я поясню вам, — сказав він, — як я ставлюся до людей, котрі мене ображають. Невже ви гадаєте, що це я послав отих двох битих жаків у “мерседесі”, аби вони мені привезли Інгрід на побачення?
Шабе підвівся.
— Я пропоную вам, панове, нікому не розголошувати нашої розмови. Ми знайдемо дівчину, навіть якщо… — він не доказав. — Панове з абверу, — мовив перегодя, поправляючи окуляри жестом свого вождя, — полюбляють нічні кабаре. І зустрічаються тут, звичайно, зовсім випадково…
Шульц покликав кельнера і замовив ще пляшку коньяку. Здавалося, що розмова з Шабе не справила на нього ніякого враження. Штурмбанфюрер ще не встиг вийти, як капітан уже говорив Клоссові про двох дівчат, що самотньо сиділи за столиком біля вікна. Обидві були гарненькі й схожі одна на одну — повнолиці білявки з некрасивими ногами. Шульц пропонував розважитися: ще не пізно, та й не вертатися ж їм зараз до своїх холостяцьких квартир. Поки вони в Берліні, треба користатися з цього, а про Інгрід подбає Шабе. Нехай поклопочеться…
— Я візьму твій мотоцикл, — попросив Клосс.
— Навіщо? — враз серйозним тоном запитав Шульц, пильно дивлячись йому в очі.
Клосс передбачив це: обмірковуючи розмову з штурмбанфюрером, він дійшов висновку, що гестапо справді не знає, куди зникла Інгрід. А Шульцові щось відомо. Невже це якась гра між Канарком і Кальтенбруннером? Досі такого ще не траплялося, принаймні він не чув, щоб абвер викрадав агентів гестапо. Йому, зрештою, було все одно, на кого працюватиме Інгрід Кельд — на адмірала чи на Гіммлера. У Берліні в нього, Клосса, союзників не було, одні вороги.
— Навіщо? — повторив Шульц. — Ти хочеш шукати [нгрід Кельд на свій страх і риск?
— Припустимо.
— Вислухай мене уважно… Я раджу тобі залишитись тут і розважатися всю ніч… Жодна жінка не варта того, щоб заради неї важити кар’єрою.
— Навіть так? Ти все-таки щось знаєш?
Шульц роблено всміхнувся.
— Ні, друже, я справді не знаю, де зараз Інгрід Кельд… Але хоч би де вона була, шукати її не варто.
— Так ти даси мені свій мотоцикл?
— Ти страшенно впертий, Клосс. Я дам тобі мотоцикл, бо сподіваюся, що ти трохи погасаєш вулицями і підеш собі спати. Свіже повітря добре протверезить тебе. І забудь про Інгрід Кельд. Раз і назавжди забудь…
Клосс зупинив мотоцикл на розі Бісмаркштрассе. Ніч видалася зоряна, місяць висів над Берліном, освітлюючи чорні блоки будинків і руїн, скелети спалених кам’яниць з найхимернішими контурами. Обер-лейтенант вибрав чудовий спостережний пункт під вітриною крамниці, де продавалися капелюхи, крамниці з наглухо забитими дверима. Йому, ніким не поміченому, видно було звідси й вузький коридор Альбертштрассе, і кам’яницю, в якій мешкала Інгрід, і автомобіль перед під’їздом, з якого нещодавно вийшов Шабе в супроводі есесівців.
Клосс подумав, що йому пощастило, бо якби він приїхав на кілька хвилин раніше і зайшов, як збирався, у квартиру Інгрід, то гестапівці неодмінно застали б його там. Розмова з Бертою, однак, затяглася і допомогла Клоссові.
Берта виявилась набагато розумнішою і цікавішою, аніж здалося Клоссові під час першої зустрічі. Він застав її ще в театрі і запросив до маленької кав’ярні, де в цей час сиділи лише пенсіонери й закохані. Клоссові не довелося довго пояснювати суть справи, бо Берту вже допитував Шабе: Вона, розповідаючи про нього, легенько всміхнулася, сказавши: “Той пан Шабе, який прагне бути схожий на Гіммлера”.
Клосс зауважив, що побоюється за Інгрід, що він, звичайно, говорить з нею, з Бертою, не як офіційна особа, але коли вона знає щось таке, що допомогло б розшукати дівчину… Та Берта нічого не знала, в усякому разі, не знала про факти, які допомогли б натрапити на слід. Це саме вона сказала й Шабе. Проте Клосса цікавили не факти; він прохав Берту розповісти про Інгрід, хотів знати про неї якнайбільше. Він намагався здобути довіру панни Берти Вашке — і, певно, не без успіху, бо дівчина заходилася розповідати.
Інгрід, казала вона, протягом останніх місяців страшенно змінилася. Точніше, після смерті Гейні. Це було велике кохання, вони мали побратися восени цього року — весілля збиралися справити під час останньої відпустки Кетля. Інгрід вирішила оселитися в Берліні, хоч до цього мріяла забрати свого любого до Швеції, вирвати його, як вона казала, з пазурів війни. Гейні був музикантом.
— Я знала його давно, — мовила Берта, — ще до знайомства з Інгрід. Він навчався в консерваторії і заробляв на прожиття лекціями, бо порвав усякі стосунки зі своїм батьком, — тут дівчина трохи тривожно глянула на Клосса, — високим офіцером СД, а пізніше гауляйтером на Заході. Гейні не хотів брати від нього грошей — він був чудовий, справді чудовий хлопець. Це, ясна річ, не означає, що я у всьому була з ним згодна, — квапливо додала вона, і Клосс подумав, як важко колись буде визволити цих людей з тенет постійного страху й підозри.
— Коли Гейні приїздив з Польщі у відпустку, — вела далі Берта, — то розповідав досить погані речі про німців, дуже погані. Тепер я, звичайно, вже можу про це говорити: колись він навіть мав намір утекти до Швеції. Потім немовби змінився — зробився похмурий, мовчазний і тільки при Інгрід знову ставав колишнім Гейні. Закохані поїхали на кілька днів у гори і повернулися дуже щасливі. Я пам’ятаю також від’їзд Гейні до Польщі. Я теж проводжала його на вокзалі, Інгрід плакала там, хоч вона не плаче ніколи; а потім, коли поїзда вже не стало видно, вибухнула страшенним гнівом. Вона говорила так голосно, що я злякалася й хотіла втекти. “Я ненавиджу вашу Німеччину, — кричала вона, — ненавиджу вашу війну! Ви хочете панувати над світом, а вмієте тільки завдавати страждання іншим людям і собі теж. Німеччина буде знищена — і що швидше, то краще!”