— Не підходь до мене!
Рінг щиро здивувався.
— Ти збожеволіла? Що сталося?
— Ти стріляв у стару Марту!
Через прочинені двері Клосс побачив обличчя Рінга. Полковник був справді здивований. Він мовчав.
— Скажи, — повторила Інга, — ти стріляв у Марту?
— Вона жива?
— А ти не знаєш? Адже ти наказав добити її цієї ночі.
— Он як. — Рінг знову хотів покласти руку на плече дівчини, але Інга раптово відсахнулась. — Усе гаразд, — додав він. — Я тобі потім поясню. Будь розважливою дівчиною…
Клосс подумав, що насправді було б розумніше, якби Інга мовчала, але дівчина не хотіла мовчати.
— Як ти можеш так казати! Вона мені все розповіла, дядечку!
Ще й це. Клосс розумів, що життю Інги загрожує тепер небезпека — досить було глянути на обличчя Рінга. Полковник абверу вже щось вирішував. Клосс навстіж розчинив двері й став на порозі. Він наважився припинити цю сцену. Рінг відразу ж його помітив.
— Хто це? — запитав він.
— Це капітан Клосс, — відповіла Інга. — Він якраз розмовляє з американською шпигункою, фройляйн Елькен. Я йому щойно врятувала життя, але він не виявив особливої вдячності. Добрі ви всі, годі й казати, — додала вона.
— Іди до своєї кімнати і не виходь, — різко промовив Рінг. Потім, не вітаючись з Клоссом, зайшов у кімнату Анни-Марії.
— Добридень вам, штурмфюрер Елькен, — почав він. — Ми з вами познайомилися в штабі напередодні від’їзду з Бішофсфельде. Пам’ятаєте?
Анна-Марія спокійно розглядала Рінга. В її очах заблищали якісь іскорки. Клосса страшенно цікавило, як поведе себе ця дівчина, чи зіграє вона ва-банк, чи спробує вивернутись?
— Капітане Клосс, — вперше звернувся до нього Рінг, — ви почали допит?
— Ще ні. Я хотів доповісти… — він не закінчив. Рінг знову ніби забув про його присутність.
— Ми з ворогами не панькаємось, фройляйн Елькен. Ти німкеня?
— Ні, — відповіла Анна-Марія, підводячись. — Я офіцер американської розвідки.
Клосс мимоволі усміхнувся. “Союзниця”. Треба визнати, що в цій дівчині відваги не позичати. Значить, все-таки вирішила зіграти ва-банк. А Рінг? Як учинить Рінг?
Рінг був захоплений зненацька. Він, напевно, сподівався, що та почне заперечувати й прохати. Такі, як він, часто розгублюються, опинившись у непередбаченому становищі.
— Он як, — пробурмотів він, — офіцер американської розвідки! Відколи в нашій армії? — І, не чекаючи відповіді, знову звернувся до Клосса: — Їх засилали в СС, бо туди нам було найважче дістатися. І як ми могли виграти війну?
Незважаючи на серйозність становища, Клосс через силу стримав посмішку. Подумав, що не хотів би зараз опинитися в шкурі Рінга.
— Я не думаю відповідати ні на які запитання, — заявила Анна-Марія.
— Я вже з тебе видушу… Навіщо приїхала в Бішофсфельд?
— На побачення з тобою, — відповіла та.
Ця дівчина все-таки грала свою роль до кінця. Клосс глянув на Рінга — його обличчя налилося кров’ю. Проте полковник опанував себе. Клосс прекрасно розумів, що коли б це не був сорок п’ятий рік, доля Анни-Марії була б вирішена. Та й вона, зрештою, поводилася б інакше.
— Що за фамільярність, — прошепотів Рінг. — Ми відучимо тебе від цієї зухвалості, красухо.
— Не встигнеш. Моє начальство, — Анна-Марія говорила тепер спокійним, діловим тоном, — доручило мені познайомитися з полковником Рінгом. Тоді в штабі у нас було мало часу, щоб добре познайомитися.
— Цікаво.
— Моє начальство сподівається на розсудливість полковника Рінга, — вела далі Анна-Марія. — А втім, воно багато знає про вас і цінує досвід, якого ви набралися на Сході. — Оскільки Рінг мовчав, вона додала: — Дай цигарку.
Коли Рінг мовчки витяг з кишені коробку цигарок і простяг Анні-Марії, Клосс збагнув, що настав непередбачений перелом, якого він почав побоюватись. Фройляйн Елькен була спритним гравцем, уміла використовувати будь-яку ситуацію.
— У замку Едельсберг, — відразу перейшла вона до справи, — ти сховав архів “Абверштелле Бреслау”.
Цей удар був сильний, і Рінг зреагував на нього блискавично. Він розстебнув кобуру і вихопив пістолет. Клосс зробив те саме, не знаючи ще, як вчинить, коли Рінг схоче застрелити дівчину. Але Анна-Марія вже не випускала з рук ініціативи.
— Не корч дурня, — сказала вона. — Адже ти знав, що Бішофсфельде знаходиться в радянській зоні. Як ти міг сховати такі важливі документи під носом у росіян? Хотів їм передати архів, чи що? — Тепер вона вже грала роль допитувача.
— Ніхто не дізнається про існування архіву, — відповів Рінг. — А ти загинеш.
— Дурниці. Поляки знайдуть архів і тебе теж. У них інший погляд на ці речі, ніж у мого начальства. Якщо ти передаси нам архів, тобі буде гарантована безпека і твоєму офіцерові також.
— Яке нахабство! Ти хочеш скористатися з нашої роботи, так? Поляки теж заплатять за ці папірці.
Клосс підійшов до вікна. Наслідок цієї розмови ставав для нього дедалі ясніший. Тепер він думав уже не тільки про те, як зберегти архів від знищення німцями, а й про те, як не допустити того, щоб він попав до рук американців. Анна-Марія Елькен, яку він хотів урятувати, яку досі вважав випадковою і зайвою морокою, ставала грізним суперником.
У неї з’явились шанси. Рінг, без сумніву, має досить надійну охорону і транспорт, щоб відкопати архів і перевезти його на ту територію, яку займуть американці. Цього Клосс ні в якому разі не міг допустити. Однак спершу Рінг мусить перетягти його, Клосса, на свій бік: або заплатити йому, або ліквідувати — іншого виходу не було. Він не мав сумніву, що зараз полковник схоче поговорити з ним віч-на-віч.
Він не помилився. Дядько Інги припинив розмову з Анною-Марією, покликав Берту і наказав їй замкнути американку в коморі, двері з якої виходили в коридор.
— Пильнуй за нею, щоб не втекла, — наказав він Берті. — І потім ще запитав: — А де Шенк?
— Він з ранку не показувався, — відповіла Берта і поклала свою важку руку на плече Анні-Марії.
Вони залишилися самі. Полковник довго мовчав, потім підійшов до Клосса. На його обличчі з’явилася ласкава усмішка.
— Я про вас багато чув, капітане. Кажуть, що ви чудовий офіцер, один з тих, на кого можна покластися. А власне, як ви тут опинилися?
— Я вийшов з оточення.
— Ну, звичайно, але як ви попали в цей дім?
— Я був певний, що родина полковника Рінга дасть мені притулок.
— І нічого більше?
— Нічого. — Клосс побачив, що рука полковника Рінга тягнеться до кобури пістолета. Він поклав руку в кишеню і відвів запобіжник вальтера. — Я гадаю, пане полковник, — сказав він сухо, — що зараз ви мене не позбудетесь.
— Я й не думав собі, — відповів Рінг, не приймаючи руки з кобури. — А яка ваша думка?
— У мене немає своєї думки. Я німецький офіцер. — Це не звучало дуже мудро, але Клоссові ніщо інше не спало на язик. Він міг тільки вдавати з себе чесного німця. День парадоксальних ситуацій!
— Не будьте телепнем, — Рінг трохи підвищив голос. — Ми обидва добре знаємо, що архів не повинен попасти до рук поляків. Там є відомості про людей, які ще можуть стати в пригоді. Ви, напевно, це розумієте?
— Чудово розумію. І починаю також розуміти, що ви хочете передати їх американцям.
Якусь мить обидва мовчали.
— А ви бачите якийсь інший вихід? — обізвався нарешті Рінг. — Облишмо гратися в піжмурки. Війна наближається до кінця, хіба що настане якийсь несподіваний поворот. Хто знає, можливо, рано чи пізно ця дівчина стане нашою союзницею.
“Ось на що ти сподіваєшся, — подумав Клосс. — Давні німецькі мрії про зміну союзників”.
— Ви вірите в гарантії американців?
— Я ні в що не вірю. Але якщо існує хоч якась надія, то тільки єдина.
Що міг вдіяти Клосс? Лишалося й далі грати досить неприємну роль “чесного” німця.
— Ця надія зветься просто зрадою, — сказав він.
Чи вихопить Рінг із кобури пістолет? Ні, не наважився; відповів зовсім спокійно:
— Я не люблю гучних слів, Клосс. Ви цього не сказали.