— Про кого ви говорите, пане капітан? — запитала вона зовсім спокійно. — Ви маєте на увазі німців?
— Атож, — відповів Клосс, — німців.
Дівчина кинулась до дверей. Зупинилася трохи на порозі і дивилася на нього палаючими очима.
— Я теж німкеня. І ви теж. Мусять же бути німці, які не вбивають, не змовляються з американцями, не продають таємниць, які борються…
— Інго! — вигукнув Клосс.
Але її вже не було. Він побачив Інгу ще за вікном — вона бігла серединою вулиці до базарного майдану, напевно, в комендатуру. Солдати з транспортера дивилися їй вслід. Клосс подумав, що знову програв: цієї дівчини йому не вдалося врятувати.
Він вийшов у коридор. Скоро мав з’явитися чоловік, якого Рінг добре знав, але якого хотів забути. Клосс знав, що розіграти останній акт буде нелегко. У нього ще не було ніякого плану, тільки деякі міркування, як повестися в певній ситуації…
Клосс підійшов до дверей, що вели до кімнати Анни-Марії. Рінг і фройляйн голосно розмовляли, так, що він майже все розумів. Вони говорили про нього.
— Коли Інга розповіла про замок Едельсберг? — почув він голос Рінга.
— Учора ввечері.
— Шенк був при цьому?
— Так.
— А Клосс?
— Теж. — У голосі Анни-Марії йому вчулося глузування. — Не довіряєте? — запитала американка. — Відсутність довіри і лояльності — явища, типові у вашій армії.
Короткий сміх Рінга.
— Клосс уже не побачить замку Едельсберг, моя люба.
Тепер почувся сміх Анни-Марії. Клосс із здивуванням відзначив, що її реакція була йому неприємна. Хоч, власне, чого він сподівався? Що вона його захищатиме, що застереже його від Рінга? В американки не було ніяких підстав відчувати симпатію або вдячність до офіцера абверу Ганса Клосса.
Він повернувся до кімнати Інги й залишив двері прочиненими. Витяг із кобури пістолета, відвів запобіжника й чекав. Він був певний, що Рінг почне його шукати. І не помилився. Не минуло й кількох хвилин, як у коридорі почулися кроки. Полковника мало здивувати, що вдома пустка.
— Берто! — крикнув він. — Інго! — Де ви? — І потім: — Капітане Клосс!
Він мовчки чекав, стискаючи в руці пістолет. Почувся голос Анни-Марії; вона зорієнтувалася пізно.
— Ми, здається, зробили помилку, полковнику. Нікого не можна було випускати з дому.
— Дурниці! — заревів той, відчиняючи по черзі всі двері; Клосс побачив його на порозі з пістолетом у руці.
Він швиргонув у полковника стілець, зброя впала на підлогу; Рінг устиг вистрелити, але вже не влучив.
— Ви прорахувалися, полковнику, — сказав Клосс. — Мене не так просто ліквідувати.
— Через кілька хвилин буде вантажна машина, — Рінг намагався опанувати себе. — Ми поїдемо разом. Я гарантую вам безпеку, Клосс.
— Ви вже нікуди не поїдете, полковнику Рінг.
— Де Інга?
Клосс стенув плечима.
— Я боюся за Інгу, — мовив він щиро. — Якщо вона не буде розсудливою… — і замовк. У дверях стояла Анна-Марія. Американка відразу зрозуміла ситуацію.
— Ви все-таки не спромоглися домовитись, — підтвердила вона.
— Капітан Клосс збожеволів, — буркнув Рінг.
— Полковник Рінг вирішив мене ліквідувати, — Клосс усміхнувся, — про що ви, зрештою, знали. Але не встиг.
Американка дивилася на них байдуже. Вона побачила пістолет Клосса, все ще спрямований на полковника.
— Мені, панове, все одно, хто з вас відкопає архів. Якщо ти знаєш, — звернулася вона до Клосса, — де він схований, застрель його, і ми поїдемо удвох.
— Придуркувата! — гримнув Рінг. — На машині мої люди. А де схований архів, знаю один я.
— Полковник Рінг забув про деякі дрібниці, — стиха мовив Клосс, — такі, як Берта і Шенк.
— Ти доніс?! — здавалося, що Рінг кинеться на Клосса, незважаючи на небезпеку. — Цей недоумок доніс.
— Це вже, напевно, зробила Берта.
Анна-Марія вирішила все-таки втрутитися в гру. Вона непомітно наблизилася до місця, де лежав пістолет Рінга. Нахилилася.
— Не руш, — попередив Клосс, — не раджу.
— Ти хочеш нас видати в руки гестапо? — глянула вона з ненавистю на капітана.
Відповідь здавалася зайвою. Почувся гул мотора, перед будинком зупинився автомобіль, а за мить пролунали важкі кроки. Грюкнули сінешні двері.
На порозі в мундирі штурмбанфюрера стояв помічник аптекаря Вільгельм Шенк.
Клосс подумав, що ніщо так не впливає на німців, як мундир. Це був інший чоловік і водночас той самий, котрому ще вчора Клосс велів показувати, як виглядає німецьке привітання. Це його полковник Рінг залишив тут стерегти архів “Абверштелле Бреслау”. Вільгельм Шенк вирішив виконати своє завдання до кінця. Він стояв на порозі, недбало тримаючи пістолет. Він одразу правильно оцінив ситуацію, і на його обличчі з’явилася схожа на усмішку гримаса.
— Капітан Клосс, — сказав він, — все-таки вчинив як чесний німець… А ти, Рінг, зрадив. Не сподівався я, що ти не витримаєш. Виявляється, тобі забракло віри в фюрера і рейх. — Шенк повернувся до Анни-Марії. — Я здогадувався, хто ти, падло.
Рінг мовчав; він все ж не зумів грати до кінця.
— Архів буде в безпеці, — вів далі Шенк. — Твоя Інга, — сказав він, звертаючись до Рінга, — мертва. Правду кажучи, її навіть трохи жаль, вона виявилась чесніша за тебе. Я мусив сам й ліквідувати, вона надто багато знала.
Полковник Рінг кинувся на підлогу і схопив пістолет. Але не встиг. Вільгельм Шенк вистрелив не цілячись.
— Так кінчають зрадники, — сказав він наостанок. Клосс знав, що тепер він застрелить Анну-Марію.
І Анна-Марія це також знала. В її очах не було страху, лише безнадія. Вона притулилася до стіни й чекала. На півночі все сильніше гуркотіла артилерія.
Клосс бачив Шенкову руку і палець, готовий натиснути на курок. Зволікати не можна було ані секунди. Не було часу думати, треба було просто влучно стріляти.
І він не схибив.
Шенк осунувся на підлогу, і Клосс побачив величезне здивування в очах американки. Здивування, а потім невимовну радість: ця жінка встигла вже попрощатися з життям.
Почулися кроки. Люди Шенка, яких штурмбанфюрер залишив у машині на вулиці, заходили в будинок. їх було двоє.
Клосс виглянув у вікно. Перед будинком стояв порожній всюдихід. Пан штурмбанфюрер не взяв із собою великої охорони.
Він подав Анні-Марії пістолет Рінга.
— Не схиб, а потім мерщій в автомобіль.
— Розумію, — прошепотіла вона.
Клосс знав це відчуття, коли секунди тягнуться, наче хвилини… Вони повинні були вже бути тут, повинні вже були ввійти до кімнати, він чув їхні голоси в коридорі. Глянув на Анну-Марію. Ця дівчина чудово панувала над собою. Пістолет не тремтів у неї в руці.
Зайшли! Анна-Марія і Клосс вистрілили водночас. Есесівці впали додолу. У кімнаті, наповненій димом, вони не бачили вже своїх облич.
Вони побачили їх знову, коли вже були на шосе, що вело до замку Едельсберг. Клосс сильніше натиснув на акселератор, на шосе — ні машини. Воно виблискувало в промінні призахідного сонця.
Виїхавши на обсаджену старими деревами дорогу, що вела до замку, Клосс зупинив автомобіль. Тепер можна було спокійно закурити. Він почастував цигаркою Анну-Марію. Вони курили мовчки, дивлячись на замок Едельсберг, що чітко вимальовувався на тлі блакитного неба.
— Що ти думаєш тепер робити? — спитала Анна-Марія. — Як ми перевеземо архів до американської зони?
— Жартуєш, — промовив Клосс.
Американка здивовано глянула на нього.
— Ти не знаєш, де схований архів? — здогадалася вона.
Клосс вибухнув сміхом.
— Архів, дорога союзнице, потрапить у належні руки. Ти ще не зрозуміла?
Він побачив широко відкриті очі Анни-Марії.
— Цей раунд я програла, — прошепотіла вона. — Але знаєш, Гансе, чи як там тебе звуть, я про це зовсім не шкодую. Зовсім не шкодую, — повторила вона. — Зате у нашому розпорядженні замок. Ходімо?
ЗМІСТ
Передостанній сеанс
Кур’єрка з Лондона
Цілком таємно
Пароль
Іменем Речі Посполитої
Зустріч у замку