Райнер упав у шкіряне крісло біля столу.
— Ти збожеволів, Дібеліус, зовсім збожеволів. Скажи, що це неправда, — промовив він тихо і не сподіваючись на підтвердження.
Дібеліус мовчки підсунув йому коробку з цигарками. Підніс вогню.
— Це неможливо, — сказав Райнер, відчувши раптом, що комір його мундира, пошитого на індивідуальне замовлення, став умить тісний. — Це жах.
— А проте… — це були перші слова Дібеліуса. Він подав Райнерові через стіл аркуш машинопису. — Прочитай.
Це був стислий, написаний досить неоковирною німецькою мовою протокол про події у мисливському будиночку якогось Едвіна Вонсовського. Дріб’язковий опис ванни та ніші за умивальником. Райнер в думках усміхнувся, побачивши формулювання “якогось Вонсовського”; Дібеліус не міг позбутися колишніх своїх навичок комісара прусської поліції, але зрозумів раптом, що цей внутрішній сміх є лише позою, яка має приховати справжній страх. Райнер витяг сигару з рота і помітив, як тремтить рука.
— А може, справді, цей слуга…
— Я розбудив наших спеціалістів, — сказав Дібеліус, не даючи йому закінчити. — Зараз я можу з усією певністю ствердити, що і на купюрах, і на ебонітових касетах відбитки пальців Вонсовського.
— Лише його? — поцікавився Райнер.
— Ні, є й інші. У кожному разі — не лакея. Я наказав узяти відбитки з карафки і таці. Сам він, щоправда, утік від нас, але я вже дістав його фотокартку.
— Отже, при цьому він ще й необачний?
— Схованка була чудово замаскована. Тобі я можу сказати, що відкрив її цілком випадково. А щодо лакея, то справа тут нечиста. Один із службовців архіву, якому я довіряю, присягається, що вже десь бачив обличчя цього лакея. Зрештою, втеча його свідчить сама за себе: вони, певно, спільники.
— А плівки? Що на плівках?
— Запевняю тебе, що це не аматорські знімки під час прогулянок. Якісь плани та фрагменти системи укріплень. Ми ще не встановили, чи один об’єкт на них, чи декілька. В усякому разі — укріплення. Крім того, схема організації берлінської поліції, сфотографовано фрагмент списку працівників спеціального відділення по розподілу продовольчих пайків, перелік прізвищ офіцерів СД, які працюють у спецгрупах. Як бачиш — чимало.
— Це можна тлумачити досить однозначно, — сказав Райнер. Він зрозумів, що його побоювання були трохи перебільшені. Зрештою, справа потрапила до рук Дібеліуса, в інтересах якого не надавати цьому надмірного розголосу. Бо у Вонсовського бували…
— Так, однозначно і невесело для нас. — Голос Дібеліуса порушив плин його думок. — Щоправда, я не його кузен, графські родичання — це пусте, — Дібеліус навіть не приховував іронії, — але… — зробив він паузу. — Скажу тобі, Райнер, я вперше у житті щасливий, що мій батько був ковбасник, а не барон.
— Наші родинні зв’язки…
— Знаю, знаю, — урвав його Дібеліус. — Зрештою, мова не про родинні стосунки, а про ті зв’язки, які ти з ним підтримував. І не лише ти.
— Власне, — байдуже сказав Райнер, — ти також. Пригадай-но, адже це ти мені відрекомендував його.
— Я не забув, — скривився Дібеліус. — Але нащо ці порахунки?.. Коли хочеш знати, я познайомився з ним на прийомі в губернатора. Нас звела його дружина.
— Я бачив його ще раніше в Берліні. Особисто ми тоді не знайомились, але він мене запам’ятав. Запевняю тебе, що в дуже гарному домі.
— Тим краще, — сказав Дібеліус. Він підвівся і потягнувся, як людина, що виконала дуже важку роботу. А на здивований погляд Райнера додав: — Тим краще, що не тільки ми попали в цю веремію. Більшість вищих офіцерів у Варшаві бували на його прийомах або на цій віллі на Жолібожі, або в будиночку у Вонсові. О, цей наш офіцерський: снобізм! Віденський граф, сучий син! Його дід, мабуть, купив собі цей титул, забагатівши на поставках джутових онуч для армії. Тільки наші офіцери, надто ті, що вважають себе вихованцями старої школи…
— Облишмо це, — втрутився Райнер. Він і сам подивувався з тієї певності, яка забриніла в його голосі. У том}, що говорив Дібеліус, він знайшов кілька пунктів, які допоможуть йому виплутатися з цієї афери. Він про це так і сказав.
— Виплутатися з честю? — повторив Дібеліус. — Поміркуй… Ми вже пересвідчились, що Вонсовський знав багатьох високопоставлених осіб. У мене є інформація з надійного джерела, що його навіть викликали до Вавеля, пам’ятаєш, тоді, коли мали створити щось на зразок уряду в цій країні. Отже, не тільки ми будемо зацікавлені в тому, щоб тихцем полагодити цю ідіотську справу.
— А конкретно? — запитав Райнер.
— Я пропоную, — сказав Дібеліус, — пропоную тобі співробітництво. Я хочу, щоб ви відкрили шлях для молоді. Мій заступник Льозе аж тремтить за роботою. Ти теж мені називав якогось тямущого офіцера. Отой, як його, Клосс, повинен бути досить розумним, щоб розплутати тенета Вонсовського, а водночас спритним, щоб не втягнути в цю аферу наших людей. На Льозе я можу покластися. Це відданий собака.
— Про Клосса я цього не скажу, — мовив Райнер. — Він самостійний, дуже самостійний, але, на щастя, його особа не викликає жодних застережень.
— Найважливіше, — сказав Дібеліус, — щоб він не був занадто гонористий. Розумієш, що я маю на увазі? — Не чекаючи відповіді на це запитання, він обійшов навколо столу й упав в інше оббите шкірою крісло навпроти Райнера. Ляснув Райнера по коліні. — Я пропоную викласти цю справу перед ним так…
— Що у вас болить, пане обер-лейтенанте? — запитав Курт, ставлячи біля ліжка Клосса начищені до блиску чоботи. — Може, піти до аптеки?
— Дякую, — відповів він, — нічого в мене не болить. Принеси мені сніданок, я зараз встану. Пошта була?
— Пан обер-лейтенант забув, що сьогодні неділя.
— А хіба тобі ніколи не було на похмілля? — скривив Клосс губи в удаваній усмішці.
— То, може, дістати кисляку? — Курт був охочий виконати навіть невисловлені бажання начальника, бо, певно, збирався десь чкурнути після обіду. Клосс так і спитав його про це.
— Я хотів і справді піти в кіно, якщо пан обер-лейтенант не заперечує. Але от коли на похмілля, то, здається мені, найліпше кисляк, хоч, перебуваючи в Росії, я бачив, що вони на похмілля…
Клосс жестом попросив Курта вийти. Він уже не раз чув, що на похмілля добре помагає розсіл. Клосс вирішив дозволити Куртові піти в кіно, але скаже йому про це після обіду — хай хлопець хоч кілька годин попрацює. І хай думає, що обер-лейтенант Клосс цієї ночі перепив.
Це була неправда. Клосс має клопіт, якому не може дати ради.
Почалося це в ніч з п’ятниці на суботу, Клосс добре спав, була третя чи четверта ранку, коли задзвонив телефон, який він поставив на підлозі біля ліжка.
— Тітка Ванда тяжко захворіла, — почув він у трубці. — Її відвезли до варшавського госпіталю.
— Was? — гарикнув він у трубку, як годилося німецькому офіцерові, якого розбуркали серед глухої ночі.
— Її можна відвідати у неділю в госпіталі “Немовля Ісуса”, — сказав хтось по-польському, ніби не почув його гарикання.
Отже, Клоссові знову довелося крикнути по-німецькому, що це помилка і польське нахабство, а потім щосили хряснути трубкою по важелях. Для того, хто підслуховуватиме, усе буде зрозуміло. Якийсь поляк помилково потрапив до квартири німецького офіцера і дістав відкоша. Але Клосс до ранку вже не стулив повік. Криптонім “Ванда” мав ротмістр Вонсовський, якого він бачив кілька годин тому. Виїзд до варшавського госпіталю міг означати лише одне: арешт. Голос майора Руцінського, який виступав у ролі камердинера Вонсовського, Клосс упізнав одразу. Майор призначив побачення. Кількість літер останнього почутого в трубці слова означала годину зустрічі. Отож, у неділю о п’ятій в давно визначеному місці Клосс зустрінеться з кимось, хто повідомить його про деталі арешту Вонсовського. Аж у неділю, о п’ятій пополудні, а зараз субота, ранок. Він пригадав Вонсовського, який майже розчулено обіймав штандартенфюрера Дібеліуса, і тепер той самий Вонсовський… Ні, це незбагненно. Як він міг попастися? Може, Дібеліус, їдучи на полювання, планував і господаря забрати з собою? Що потрапило йому до рук? Чи й ті дві пачки стодоларових купюр, які привіз Вонсовському Клосс? З почуттям полегшення пригадав, що дав Вонсовському долари, загорнуті в газету. Адже він був у рукавичках, і тому слідів, мабуть, не залишив. Проте в їхніх лабетах Вонсовський. Щоправда, це надійний і досвідчений офіцер розвідки, але чи зможе він витримати? Дібеліус вихвалявся, що може зламати найвитриваліших. І водночас ще одна загадка: як пощастило втекти Руцінському? А може, Дібеліус арештував і камердинера, той продав йому Клосса, а нічний дзвінок і є тією ціною, яку Руцінський заплатив Дібеліусові за свою голову? Клосс відігнав цю думку, бо, зрештою, єдиною підставою для таких підозрінь була особиста неприязнь до Руцінського. Власне, невідомо, чому він його не любив. Працював він безпомильно, діло своє знав пречудово. Може, через той зверхній тон, з яким Руцінський часом звертався до нього, він, старий фахівець, до аматора, яким вважав Клосса; може, це й викликало в Клосса неприязнь?