З’явився перший партнер.
Кабінет, до якого високий есесівець привів Вонсовського, був світлий, просторий. Крізь вікно без фіранок било різке зимове світло. Едвін затулив очі рукою. Ця світла кімната після двох днів, проведених у темній камері, подразнювала зір.
— Сісти, — буркнув чоловік за письмовим столом.
Тепер тільки Вонсовський помітив його. Синювата щетина на щоках, важкі, ніби припухлі, повіки, низьке чоло, густі брови, качиний ніс. Нічого нордичного не було у цьому гауптштурмфюрера СД, до якого привели Вонсовського.
— Сісти, — повторив він.
Вонсовський згадав, що десь бачив цього типа ще до того, як пам’ятної ночі, після полювання, він приїхав з есесівцями на телефонний виклик Дібеліуса. Але ніяк не міг згадати, де саме.
— Я звик до інших форм обходження, — сказав він збайдужа, — особливо, коли до мене звертаються нижчі офіцери, — кинув безадресно.
Вплинуло. Льозе схопився, мов на пружинах, і став перед Вонсовським, виказуючи в усій стрункості свої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту. Він, либонь, помітив, що, навіть задираючи голову, сягає Вонсовському лише до підборіддя, бо хутко сів.
— Сам знаю, як звертатись до проклятих шпигунів.
— І цього вам досить знати, Льозе. — Він згадав його прізвище. Півтора року тому — першокласний санаторій у Саксонії, щоденні процедури для заспокоєння нервів, так званий “шведський бич”: струмінь то крижаної, то гарячої води, що, б’ючи під великим тиском, обливала голі тіла курортників. Маленький, опецькуватий Льозе пищав, як жінка, під час цих процедур.
— Хіба ви не впізнали знайомого? Як ваші нерви? Упізнав. Вонсовський помітив це по виразу його обличчя.
— Не розумію, — промимрив Льозе, — що пан хоче цим сказати?
— О-о-о! “Пан”! Це вже краще. Коли ви почнете називати мене “пане граф”, ми, напевне, порозуміємося.
— А що означає “і цього вам досить знати”? — Льозе підхопив розмову про спільні купелі.
— Це означає, — відповів спокійно Вонсовський, нарешті сідаючи та закидаючи ногу за ногу, — що ви нічого більше не довідаєтесь від мене. А взагалі я хотів би почати з того, що хочу, аби прислали сюди перукаря — мені треба поголитися, білизну та змінне вбрання, а також смачної їжі. Без дотримання цих елементарних умов усілякі спроби вести зі мною розмови зазнають невдачі. Будьте ласкаві, передайте це моєму другові, штандартенфюреру Дібеліусу. — Вонсовський встав і легко вклонився, ніби вважав розмову закінченою. Він будь-що хотів вивести цього малого товстуна з рівноваги.
— Встати! — гримнув Льозе. Здається, він утратив над собою контроль. — Ти гадаєш, свиня, що ми тут розпатякувати з тобою будемо! Зараз переконаєшся, що помилявся. Дрючки моїх хлопців розм’якшують навіть графські зади! — Він набрав повітря, ніби хотів ще щось сказати, але відчинилися двері, й на поріг ступив обер-лейтенант Клосс.
Це захопило Льозе зненацька, і він стояв з напіврозтуленим ротом. Вонсовський повернувся і зустрівся поглядом із молодим офіцером абверу. “Навіть повіки йому не затремтіли”, — задоволено подумав Клосс.
— Не нервуйся, Адольфе, — сказав Клосс. Він глянув убік, щоб не дивитися на Вонсовського, до якого йому нібито було зовсім байдуже. — Я бачу, що ти почав працювати без мене. Я вже казав тобі, як я зрадів, коли Райнер мене повідомив, що ми працюватимемо разом. Як твій пацієнт? Бачу — небагатослівний? — Міряючи три кроки на три, він ходив по кімнаті. — Але, мені здається, пан Вонсовський зрозуміє, що інколи краще говорити, ніж мовчати? — Останнє речення Клосс вимовив так, щоб знову надовго зустрітися поглядом із Вонсовським.
— Може, ти спробуєш? — Льозе не приховував іронії.
— Я мрію про це, — сказав Клосс. — Відпочиньте, будь ласка, пане граф, — звернувся він до Вонсовського, показуючи на зручний стілець у кутку кімнати. Краєчком ока помітив, що обличчя Льозе набрякло кров’ю.
— Що вже вермахт, то вермахт, — сказав Вонсовський, сідаючи. — Одразу видно.
— Не забудь мене гукнути, коли він почне співати, — сказав Льозе. Він і не думав приховувати лють, що закипала в ньому. Льозе з розмаху зачинив за собою оббиті двері. Нарешті вони лишилися на самоті.
— Чарку коньяку, пане граф? — Клосс відчинив шафу, що стояла біля вікна. Він боявся, що Льозе підслуховує, а може, й стежить за ними. Багато всілякого розповідалося про таємниці кімнат для допитів на алеї Шуха, щоб усе це виявилося брехнею. Вонсовський мав зрозуміти його.
— Натщесерце? — спитав Вонсовський.
— Вам не давали сніданку?
— Принесли якусь бурду, я не наважився навіть узяти в рот. Я хотів, власне, пояснити вашому другові, обер-лейтенанте, що доки мені не створять людських умов…
— Розумна позиція, треба віддати вам належне. Я вважаю, що можна створити вам людські умови. Ваше суспільне становище, ще недавні впливи, широкі, дуже широкі знайомства змушують поставитися до вас якось особливо. Зрештою, ви неабиякий шпигун.
— Підозру про шпигунство треба чимось довести, навіть у Німеччині.
— Ви помиляєтеся: не треба, навіть у Німеччині. Проте у схованці вашої ванни на знайдених там доларових купюрах і касетах плівки “Агфа” (це дуже добре, що навіть для ворожої рейхові мети ви використовуєте німецькі плівки) були відбитки ваших пальців, графе. Це дуже необачно. Хіба вас ніхто й ніколи не попереджав?
— Авжеж, — відповів Вонсовський, — я був необачний. — Він усміхнувся. Його приваблювала ця гра. Ще не знав, куди веде цей чоловік, одягнений у німецький мундир, відвагу і розум якого Вонсовський вже добре знав, але відчув, що Клосс втягує його до якоїсь своєї гри.
— Ми двічі вжили слово “шпигунство”. Чи гарне це слово?
— Не розумію, — сказав Вонсовський. — Хіба моє німецьке походження викликає у вас сумніви?
— Деякі справи зовні здаються однаковими, — замислився Клосс. — Ось порівняння з галузі медицини. Дві цілком різні хвороби можуть викликати дуже схожі симптоми. Невправний лікар, ставлячи діагноз, вибере, безперечно, найпоширенішу хворобу. Роблячи висновок за симптомами, сказав би такий лікар, ми маємо справу із Шпигунством.
— А що сказав би досвідчений лікар? — Вонсовський відчув, що наближається дуже важлива мить у їхній розмові.
— Він би не відкинув висновку свого колеги, але зважив би й на інше. Він замислився б над тим, чи не називається ця хвороба “внутрішньою змовою”.
— Дуже цікаво, — сказав Вонсовський щиро. — Дуже, — повторив він.
— Особливо, — вів далі Клосс, — якщо береться до уваги гонор пацієнта, його становище, з якого випливало б, що він розраховує на чиюсь допомогу. Допомога не можлива, пане граф. — Він схилився до Вонсовського. Вирішив, що настав час сказати Вонсовському, що операцію погоджено з Руцінським. — Вашому лакею і, мабуть, спільникові в злочинних діях вдалося, щоправда, втекти, та ви ж не розраховуєте, що він зможе витягти вас із алеї Шуха? Жоден із впливових приятелів не ворухне пальцем на ваш захист. Навпаки, він постарається мерщій забути, що й знав вас. Допомога ззовні неможлива, — повторив Клосс. — Єдина людина, що може вам допомогти, це ви самі. — Клосс вимовив це речення з притиском, потім невимушено розсміявся. — Очевидно, треба рахуватися з тим фактом, що нічого на нашому похмурому світі не дається дарма. Я думаю, що міг би обіцяти вам гарні умови, гідні вашого високого становища і вашого віку, коли б пан пообіцяв мені, що не приховуватиме більше своїх спільників у змові для повалення уряду рейху і нашого вождя Адольфа Гітлера. Чи зрозуміло я висловився?