Або серед чужинців.
Є класичний топос, коли вбивця на мить бачить себе в дзеркалі. Раптом він бачить божевільну постать, забризкану кров’ю, яка розмахує сокирою, і розуміє, що дивиться на себе. У цій історії зазвичай вбачають зв’язок із пригніченою совістю. Як би ви це інтерпретували? Що тут розкривається?
Схильність до мелодрами? Можна запитати вас дещо?
Гаразд.
Чому ви дозволяєте мені грубо чіплятися до вас?
Не знаю. А я дозволяю?
Неважливо. Світ, у якому ви живете, тримається на колективних угодах. Ви коли-небудь думали про це? І є надія, що правда про світ певним чином ґрунтується на нашому спільному досвіді про нього. Звісно, історія науки, математики та навіть філософії суттєво суперечить цій ідеї. Інновації і відкриття за визначенням протистоять спільному розумінню. Треба бути обережним. А ви як вважаєте?
Не знаю. Я не певен, що розумію ваші погляди.
У мене немає поглядів. Раніше були. Тепер ні. Хоча мушу визнати — знову — що соліпсизм завжди видавався мені досить беззаперечною позицією.
Чи хотіли б ви переглянути лікування? Я певен, що є варіанти, які ви не розглядали.
Ви товчете воду в ступі.
Ви так насправді й не сформулювали своїх заперечень.
На ваше задоволення.
Як забажаєте.
Ви не знаєте, що таке антипсихотики, і не знаєте, як вони діють. Або чому. Зрештою, все, що ми маємо, — це видовище пізньої дискінезії, яка тримається за стіну, рухаючись уперед. Смикаючись, пускаючи слину і бурмочучи. Звісно, для тих, хто прямує до порожнечі, існують проміжні станції, де новини раптом стають зовсім похмурими. Можливо, їх раптово морозом всипле. У світі є дані, доступні лише тим, хто досягнув певної глибини страждань. Ми не знаємо, що там, якщо нас там не було. Тоді як радість навряд чи навіть вчить вдячності. Задумлива тиша.
Просто тиша.
Якщо облишити цю загальну порожнечу, здається, що існує певна стеля для добробуту. Здогадуюсь, що бути щасливим можна лише до певної межі. Тоді як здається, що смуток бездонний. Кожне глибше нещастя — це немислимий раніше стан. Кожне свідчить про те, що далі ще гірше.
Якщо я правильно пам’ятаю, ми, здається, починали на веселішій ноті.
Перепрошую.
Цікаво, чи могли б ви знайти слова для того, що вас найбільше турбує? Незважаючи на всі наші балачки, я досі маю слабке уявлення про ваше життя.
Розслабтеся, докторе. Ми прямуємо до цілком гіпотетичного світу, ми вдвох. Ми станемо щасливіші, коли туди потрапимо.
Доведеться повірити вам на слово. Ви досі граєте на скрипці?
Ні.
Але ж ви грали раніше?
Зрідка.
Не могли знайти час, щоб попрактикуватися?
І не шукала.
Як думаєте, наскільки хорошою скрипалькою ви могли б стати?
Була б принаймні у першій десятці.
У світі?
Так. У світі. А де ще?
Як ви дізналися, що так добре знаєтеся на математиці?
Таке просто знаєш. Питання навіть не виникає.
Як думаєте, музика має терапевтичний ефект?
То мені варто вертати до минулих літ?
Я просто запитав.
Гадаю, це залежить від музики.
«Сила, здатна вгамувати лютого тура».
«Натуру».
Перепрошую?
«Сила, здатна вгамувати люту натуру». І, власне, правильніше «чари, здатні вгамувати»[41].
Точно?
Господи.
Перепрошую. Ви сумуєте за скрипкою?
Так. Дуже сильно.
Як думаєте, чи маєте ви схильність позбавляти себе речей, які насправді вас у житті підтримують?
Гадаю, це психологія. Я не знаю відповіді на ваше питання. І що? Чи є у мене схильність? Чи є вона у нас? Як такий нахил може співвідноситися з власним бажанням світу позбутися таких речей? Здається, я розумію ваше запитання. Ми це вже проходили. Можливо, це наш забобон, що якщо ми просто відмовимося від того, що нам подобається, то світ не забере того, що ми по-справжньому любимо. Що, звісно, дурниця. Світ знає, що ми любимо.
Цікаво.
Я вже давно перестала перепрошувати за себе. Що мені казати? Перепрошувати за те, що я така, яка є? Я дуже мало з цим пов’язана. Щодо вашого запитання — поступаючись моїй пристрасті до огульних узагальнень — я могла би сказати, що те, що має присмак заморочки, найчастіше є погано сформульованою тезою. Що, гадаю, я вже пропонувала раніше. Насправді ж це просто досить убоге перефразування Вітґенштайна. Не знаю. Можливо, ми могли б поговорити про щось інше.
А мені й про це подобається.
О Боже.
Я просто дражнюся. Хто така міс Вівіан?
Вона була жінкою похилого віку. Худа. Ексцентрична. Яскравий одяг, кілька шарів макіяжу. Потертий хутряний палантин. Вона дивилася на вас крізь лорнет зі стразами й курила сигарети з мундштуком кольору слонової кістки.
41
Йдеться про фразу зі вступу до трагедії «Наречена в траурі» (1697) англійського драматурга Вільяма Конґріва (1670–1729): «Musick has Charms to soothe a savage Breast, / To soften Rocks, or bend a knotted Oak» («Музика має чари, здатні вгамувати люту натуру, розм’якшити каміння або зігнути сучкуватого дуба»).