Ви маєте на увазі, що світ сам по собі може бути наділений чимось на кшталт власної волі?
Чимось на кшталт. Але хіба це була б справді хороша новина? Що кожне безсловесне створіння, коли-небудь народжене, що суне по цьому ландшафту страждань і бажань до своєї остаточної вічної загибелі, є витвором цієї волі?
Але навряд чи відповідь чи рішення будуть однаковими?
Навряд чи.
Скільки книжок ви прочитали?
Отакої.
Отакої?
Я не знаю. Не так і багато.
Приблизно.
Мабуть, дві на день. У середньому. Упродовж десь десяти років. Скажімо так. Скільки це буде? Сім тисяч триста. Це багато? Насправді, мабуть, більше. Мабуть, ближче до десяти тисяч. Так, я б сказала десять тисяч. Іноді я читала цілими днями. Вісімнадцять, двадцять годин.
А ви пам’ятаєте все, що прочитали?
Так. Інакше навіщо тоді читати?
А Малюк знає те, що знаєте ви?
Ні. Хіба це не було б занадто просто?
Про що він з вами говорив?
Здебільшого казав нісенітниці. Вперемішку з деякими досить цікавими спостереженнями. Іноді. Але загалом балаканина, яку можна було б назвати шизоїдною. Звукові асоціації. Рими. Нічого з цього не перегукувалося з моїм внутрішнім життям. Випереджаючи ваше питання. Але миритися з його цирковими номерами з собаками та поні втомлювало. Це ще м’яко кажучи. І я певна, що це мене змінило. Коли в довколишній реальності все викривлено, неможливо самій не стати дещо викривленою. Коли я це зрозуміла, було вже надто пізно щось робити. Втім, усе одно завжди було надто пізно. Навіть якщо щось можна було зробити. Чого не було.
Тож що він міг сказати? Наведете приклад?
Він міг сказати, що молоко — улюблений напій усіх правильно мислячих нічних сов. Або сказати, що якби щось було правдою, то хіба всі б давно про це не знали. Або що нам не варто перейматися тим, що про нас думають люди, бо вони не так часто це роблять. Або те, що ми не такі вже й світлі створіння, якщо ми цього ще не помітили. Або те, що найтемніша година буває якраз перед бурею. Або що коли ми заплющуємо очі, інша людина зникає. От ви зникаєте?
А він зникав?
Так. І я теж.
Це загальний зміст розмов?
Якщо ви вловили загальний зміст, то ви далеко попереду мене. Він говорив про науку, але зазвичай помилявся. Він полюбляв цитувати, але й цитати давав з помилками. Іноді він імітував різні акценти, але досить кепсько. Або цитував уривки з текстів, яких, на мою думку, взагалі не існує. Він кількаразово цитував книжку про жіночу сексуальність «Волога і гнів». Спробуйте її відшукати. Він говорив про прийдешні виступи. Які так і не відбулися. Химерні формулювання.
Виступи?
Так.
Які виступи?
Ті, які він хотів організувати. Водевілі. Різні шатокуа[48]. Які, звісно, він так ніколи і не поставив. Виступи на кшталт «Циганча з Пукіпсі»[49]. Або «Витівки свійських птахів» за участю Когута з Бустера. Ці майбутні атракціони так і не з’явилися. Якщо я згадувала про них, він починав сновигати туди-сюди, розмахуючи ластами. Він казав, що навряд чи можна очікувати, що він влаштує ці першокласні виступи, лише клацнувши пальцем. І кажучи це, намагався клацнути пальцями, але, звісно, у нього їх не було, тому він просто безпорадно махав ластами.
Що ще?
Нічого більше. Зрештою, з нього починала ринути якась тарабарщина. Було б добре думати, що в цьому патяканні закодовані справжні дані, але я слухала його роками і знаю, що навіть Тюрінґ не зміг би це розплутати. А на початку у нас, власне, таки було менестрельне шоу[50]. Коли мені було дванадцять років. Вони сповістили про нього як про менструальне шоу. На мою честь. Усе було так жалюгідно, годі й словами передати. Я здебільшого просто скручувалася калачиком у ліжку і працювала над якоюсь математичною задачею. Іноді я зводила очі, а там нікого не було, крім нього. Сновигав собі. Підходив до книжок на моїх полицях і пропонував почитати. Звісно, лише нісенітниці. Деякі досить кумедні. Але, мабуть, не для нього. Я точно ніколи не бачила, щоб він сміявся. Тільки вдаваний регіт. Одного разу я сказала йому, що він марнує свій час. Що я хочу бути бійцем. Істотою не з духу, а з плоті. Що я природжена класицистка і що мої герої ніколи не були святими, а лише вбивцями. Він став цілком серйозним на вигляд, а потім виголосив діатрибу про давні твердині килимкової цвілі.
Ви почали сприймати його як своєрідного опікуна? Дивне запитання. Припускаю.
Гадаю, я врешті-решт почала бачити в ньому те, що мені залишилося. Не дуже втішно, так? Що ж. Ні. Не дуже.
Він вам колись снився?
Тобто чи його ерзац-реальність могла виступити проти доступу до мого світу мрій?
48
Американський громадський рух щодо поширення освіти серед дорослих жителів віддалених сільських районів, що існував переважно наприкінці XIX — на початку XX століть. Назва руху пов’язана з озером Шатокуа (штат Нью-Йорк), де було проведено перші подібні заняття.
49
Йдеться про джазову пісню «He’s A Gypsy From Poughkeepsie» (1937) Емері Дойча і Бада Ґріна. Найперша виконавиця — Едіт Райт, а музичний супровід — Tommy Dorsey And His Clambake Seven.
50
Пародійна музична вистава менестрелів — народний театр, популярний в Америці в 1850–1870 роках. У ньому часто білі актори виступали в карикатурному гримі, вдаючи чорношкірих.