Гаразд. І що ж сталося?
Зі сходу прийшли три волхви.
Перепрошую?
Я отримала стипендію в ІВНД, і там зустріла трьох людей, з якими могла поговорити.
Це Інститут у Франції?
Так.
Хто були ці люди?
Ґротендік, Делінь та Оскар Зарицький.
Чому саме вони?
Бо то були вони, бо то була я.
Прозвучало як цитата.
Так і є. Монтень[55].
Ваша наукова керівниця. Вона вважала вас… Не певен щодо слова. Трохи претензійною?
Напевно. Звісно, стипендію в ІВНД їй же не пропонували.
Я так розумію, це дуже престижно.
Так.
Ви ніколи не зустрічалися з Ґротендіком?
Ні. Я написала йому листа, і він сказав, щоб я надіслала йому свою роботу, що я і зробила.
Про що була робота?
Це була інтерпретація теорії топосу, яку, на мою думку, він не взяв до уваги. Бо так і було. Чого я не знала, так це того, що він уже відмовлявся від математики. У мене було небагато часу.
З вами все гаразд?
Усе гаразд.
Чи хотіли б ви повернутися до цього пізніше?
Усе гаразд.
Ми можемо поговорити про щось інше. Що ми більш-менш оминули?
Те, що я жінка.
Щодо математики? Чи щодо душолікарів?
Одне з двох.
Тоді лікарів.
Жінки втішаються іншою історією божевілля. Від відьомства до істерії — ми завжди лиха звістка. Ми знаємо, що жінок засуджували як відьом через їхню психічну нестабільність, але ніхто не рахував кількість — навіть якщо вона була невеликою — тих жінок, яких побили камінням до смерті за їхній розум. Те, що мене не закували в кайдани в підземеллі й не спалили на вогнищі, свідчить не про зростання нашої цивілізованості, а про зростання нашого скептицизму. Якби ми досі вірили в відьом, то досі б спалювали жінок. Бабиська з гачкуватими носами, прив’язані до електричних стільців. Здається, ніхто досі не звернув увагу на те, що стереотипна відьма має вигляд єврейки. Я би вважала, що скептицизм тут доречний. Якщо ми можемо проковтнути те, що його супроводжує. Я щаслива, що до мене добре ставляться, але я знаю, що це непевна річ. Коли цей світ, створений розумом, буде остаточно зметений, він забере з собою розум. І повернеться він нескоро. А що сталося з нашими почерговими запитаннями?
Гадаю, я думав, що це просто такий прийом. Щоб почати розмову. Зробіть ласку, далі.
Допотопна фраза.
Зробити ласку?
Так. Ви коли-небудь втрачали пацієнта через самогубство?
Так. Одного разу.
Молода жінка?
Так.
Ви ходили на похорон?
Дивне питання. Так. Ходив.
І як це було?
Я б сказав, як очікувалося. Або ще гірше. Ніхто не хотів зі мною говорити.
А ви думали, що з вами будуть розмовляти?
Я сподівався. Я ж лише намагався робити те, що вважав правильним. Але я міг їх зрозуміти. Небажана фігура, що причаїлася в кутку. Непроханий гість. Я ніколи раніше не бачив людей, настільки спустошених горем. До людської вдячності легко звикнути. Ми сприймаємо її як належне. Дякую, лікарю. Ми не замислюємося над цим. Але почуття провини глибоке і тривале. Я трохи постояв у своєму чорному костюмі, а потім відійшов. А ще досі ваша черга?
Чи замислюєтеся ви іноді про інше життя? В іншому місці?
Гадаю, для іншого життя потрібне інше місце. Не знаю. Може, й ні. Інше життя? Інша кар’єра?
Або нежиття.
Це вже ви, а не я.
Ви цілком задоволений?
Я цілком задоволений.
У дитинстві я мріяла жити в якомусь далекому куточку світу. Я завжди планувала, як туди потраплю.
Уявне чи реальне місце?
Гадаю, починаєш з уявного. А пізніше стаєш серйознішим і дістаєш атлас.
І де ви опинилися?
Тут.
Ви не знайдете «Стеллу Маріс» в атласі.
Я знаю. В Румунії.
В Румунії?
Так.
Чому?
Бо звідти походить моя родина. З боку моєї матері. Боббі провів деякі дослідження. Жінці, яка висадилася на острові Елліс у 1848 році, було п’ятнадцять. Вона виїхала з Європи разом зі своєю матір’ю, але її мати так і не потрапила до Америки. Її не було в списку тих, хто зійшов на берег. У пасажирському маніфесті не було жодного пояснення цій ситуації, мабуть, вона померла під час плавання. Чи чекав хтось на цю дівчину? Я не знаю.
А як вона опинилася в Теннессі? Чи не опинилася?
Цього я теж не знаю. Мабуть, вона вийшла заміж, коли їй було шістнадцять. Боббі намагався дізнатися про її родину в Європі. Про нашу родину. Знайшов небагато. Європа, з якої вона втекла, була охоплена нескінченною війною. Єврейські сім’ї йшли через Азію до портів на російському узбережжі. З валізами в руках. Коли Боббі сказав дядькові Роялу, що ми євреї, дядько наказав йому з’їхати з дому.
55
Йдеться про фразу Мішеля де Монтеня про його друга Етьєна де ля Боесі, наведену в «Пробах» (Розділ XXVIII. Про дружбу): «Коли б у мене хтось допитувався, чому я полюбив свого приятеля, я відчуваю, що не міг би пояснити цього інакше, ніж словами: „Бо то був він; бо то був я“»