Сидите у лісі над озером чудової весняної днини, й отакі ваші думки?
Отакі.
Що ще?
Звісно, є й деякі невідомі величини. Дно озера буде досить гравійне, тому, коли якір опуститься, мул не підніметься. Суцільна тиша. Що й казати про те, що там унизу. Можливо, трупи тих, хто вирішив піти раніше. Сім’я, про існування якої ви не знали. Досить глибоко, тому, незважаючи на прозорість води, світло дуже тьмяне. Холодний сірий світ. Ще не чорний. Життя немає. Єдиний колір — блідо-рожеві плями крові, що витікають з наших вух. Ви не знаєте про блювотний рефлекс, але маєте намір з’ясувати.
Маєте намір?
Маєте намір. Коли ваші легені наповняться, що далі? Блювання? Я не знаю. Ніхто не розповідав. Мимовільним рефлексом було б викашляти воду, але ні, вона занадто важка. І, звісно, замінити її нічим, окрім ще більшої кількості води. Тим часом киснева недостатність і азотний наркоз почали конкурувати за вашу душевну рівновагу. Ви сидите на холоднючому дні озера з водою в легенях, важкою, як гарматне ядро, і холодом у грудях, який, мабуть, не відрізнити від вогню, і захлинаєтеся в агонії, і хоча ваш розум починає порожніти, ви досі перебуваєте в залізних лещатах абсолютно атавістичного жаху, який ви ніяк не можете контролювати, і тепер нізвідки вам ще й спадає на думку якась ідея. Цей надзвичайний холод, імовірно, збереже вам життя на невідомий час. Може, й кілька годин, втопитеся ви чи ні. Можна, звичайно, припустити, що ви знепритомнієте, але чи це відомо напевно? А якщо ні? Поки в голові скупчуються причини, з яких не варто було робити з собою того, що ви щойно безповоротно зробили, залишається тільки плакати, бубоніти і молитися, щоб потрапити в пекло. У будь-якому разі, сидячи серед дерев на легкому вітерці, я зрозуміла, що там не опинюся. Можливо, я в житті й була поганою людиною, але не настільки. Я підвелася, дійшла до машини і поїхала назад до Сан-Франциско.
Ви поїхали на озеро Тахо з наміром вчинити самогубство?
Так.
Що ще?
Це все. Я розмірковувала про те, щоб записати результат своїх роздумів. Я розмірковувала, що людей, які надумали втопитися, напевно, чекають неприємні несподіванки, і що якщо я розповім про це, вони змінять свою думку.
А ви аналізували так інші способи самогубства?
Насправді ні. Аналізувати особливо нічого. Деякі способи вже на перший погляд брутально болючі. Самоспалення. Наприклад.
Ви не хочете розповісти мені, чи зараз відчуваєте себе в групі ризику?
Ризику спалити себе?
Ні. Я…
Жартую.
А.
Я гадала, ми вже вирішили, що я в тій групі. Ви вже вирішили.
Де тоді був ваш брат?
В Італії.
Тож це було досить недавно.
Так. Ви повинні запитувати про те, що хочете знати.
Ви часто не відповідаєте. Особливо коли йдеться про брата.
Я знаю.
Які ще у вас були плани покінчити з життям?
Серйозні плани?
Будь-які. Гаразд, серйозні.
У мене завжди була ідея, що я не хочу, щоб мене знайшли. Якщо ми помремо, і ніхто про це не дізнається, то це наблизить нас до ситуації, коли нас узагалі ніколи не було. Я думала про те, щоб вийти в море на надувному човні з великим підвісним мотором, прикріпленим до транця, і просто пливти, доки не закінчиться пальне. Тоді я пристебнуся до двигуна, закинуся жменею пігулок, повільно відкрию клапани і ляжу на дно човна, щоб заснути. Ще треба, певно, ковдру і подушку. Гумова підлога човна ж холодна.
Знову той холод.
Так.
У будь-якому разі за кілька годин ця штука складеться і потягне вас на дно океану, де ніхто й ніколи не знайде. Та й таке.
Та й таке?
Ага.
Ваше дослідження досі триває?
Я не повинна була все це вам розповідати, так?
Чому ні?
Бо ви лише хвилюватиметеся. Даремно.
Тобто я нічого не зможу з цим вдіяти?
Ну. Не думаю, що з цим можна особливо щось комусь вдіяти.
Попри всю безрадісність ваших поглядів, ви насправді не видаєтеся клінічно депресивною.
Знаю. Ви казали. Переливається мій кубок[57].
Ви переконані, що ваш песимізм ґрунтується на розумінні світу, не дуже доступному іншим людям?
Це каверзне питання?
Я так не думаю.
Я думаю, що люди загалом не дуже добре розуміють світ. Думаю, якби було інакше, нас би тут не було.
Говорите, як дарвіністка.
Говорю. Деякі дарунки небажані. Гадаю, підозра полягає в тому, що наше спільне минуле може гарантувати спільне майбутнє лише тоді, коли ми будемо готові позбутися різноманітних викидів[58]. Одного за одним. Щойно вони з’являються. Позбуватися. Обмежувати. Як завгодно.
58
Викид — результат вимірювання у статистиці, який виділяється із загальної вибірки через помилку вимірювання або специфіку вхідних даних.