Що ви померли?
Так.
Але ж цього так і не сталося.
Смерті?
Ні. Поїздки до Румунії.
Ні. Не сталося.
Гаразд. А наскільки серйозно планували?
Досить серйозно. Я назвала його План 2-А.
А чому План 2-А?
Просто так. Із підзаголовком «або не 2-Б(ути)».
Тож поїздка не відбулася?
Я не збиралася туди їхати. Я думала, що поїду в Румунію, а коли доїду, то майну в якесь містечко і куплю на ринку в секонд-генді собі одягу. Взуття. Ковдру. І спалю все, що маю. Паспорт. Або викину свій одяг на смітник. Обміняю гроші на вулиці. А потім піду в гори. Триматимуся подалі від доріг. Не ризикуватиму. Перетну землю моїх предків пішки. Можливо, вночі. Там водяться вовки і ведмеді. Я перевіряла. Вночі можна розпалити невелике багаття. Можливо, знайти печеру. Гірський потік. У мене буде фляга з водою для того часу, коли я буду занадто слабка, щоб рухатися далі. За деякий час вода почне мати незвичайний смак. Вона стане схожою на музику. Вночі я кутатимусь у ковдру від холоду й дивитимусь, як під шкірою проступають мої кістки, і молитимусь, щоб перед смертю я побачила правду про світ. Інколи вночі тварини підходитимуть до краю багаття і блукатимуть навколо, а їхні тіні рухатимуться між деревами, і я розумітиму, що, коли останній вогник згасне в попелищі, вони прийдуть і заберуть мене з собою, і я стану їхньою євхаристією. І на цьому моє життя закінчиться. І я буду щаслива.
Здається, наш час добігає кінця.
Знаю. Візьміть мене за руку.
Взяти вас за руку?
Так. Я б цього хотіла.
Гаразд. А чому?
Бо так роблять люди, чекаючи, коли щось закінчиться.
А+В = L0√e
Я вважаю, що сировиною для хорошого мистецтва є людське горе, і коли це горе — чуже, ми зобов'язані ставитися до нього з великою уважністю та гідністю. Але я також вважаю, що той, кого люблять, має певні зобов’язання. Пережити і витримати ці випробування з милістю та гідністю. Інакші всі наші зусилля — це витвір долі, і всієї нашої уяви, винаходів і уважності буде недостатньо, щоб нас урятувати.
Максим Нестелєєв
Свою фінальну дилогію Кормак Маккарті почав писати десь у 1980 році, а вийшла друком вона вже наприкінці 2022-го. «Пасажир» і «Стелла Маріс» подібні на два пазли, брата і сестри відповідно. Втім, це історія не про те, як пазли щасливо складаються, а про те, чому вони приречені не скластися. І зовсім не смерть у цьому винна. Винне життя — першопричина всіх наших негараздів.
Головні герої — Аліса і Боб Вестерни — народилися в реальному Вартбурзі (штат Теннессі), назва якого — Wartburg — буквально означає «бородавкове містечко», а тому не всі персонажі в дилогії переконані в його справжності, питаючи, чи це не поблизу вигаданого населеного пункту Когутпук (Roosterpoot) в Арканзасі. Важливий мотив дилогії: інколи реальність буває настільки нереальна, що в неї важко повірити.
Авторська присвята на примірнику «Пасажира»,
Аліса і Боб (Alice і Bob) — імена, які їм дає батько, один з фізиків Мангеттенського проєкту, маючи своєрідне почуття гумору, адже саме цими іменами в криптографічних протоколах заміняють бездушні літери А і В (Alice, найчастіше, — відправник повідомлення, Bob — отримувач). І саме наука визначає їхні долі: Аліса (що стає Алісією) обирає математику, а Боббі — фізику. Хоча вони знаються на всьому, тож сторінки дилогії — це роздуми про все на світі, від поезії до підсвідомості, від виникнення мови до вбивства Кеннеді. Ще й Алісія в «Стеллі Маріс» практично цитує уривки з єдиного нехудожнього тексту Кормака Маккарті — есею «Проблема Кекуле» (2017). Крім того, перші сторінки «Пасажира», де подано розмову Алісії і Малюка, настільки перенасичені каламбурами і грою слів на фізико-математичні теми, що примітку можна було б ставити практично до кожного речення. Далі в тексті ця насиченість науковими алюзіями зменшується, переходячи на другий план, де уважні читачі, зокрема, мають відчитати в прізвищі Ойлера-моториста (Oiler) натяк на визначного фізика і математика Леонарда Ейлера (правильна вимова прізвища якого — Euler — таки звучить як Ойлер).
Усе ж дається взнаки довготривале (2014–2023 роки) перебування Маккарті в Інституті Санта-Фе, незалежному некомерційному інституті теоретичних досліджень, і спілкування з провідними науковцями з різних країн. До певної міри дилогія Кормака Маккарті — композиційно-сюжетно найскладніша в його доробку, адже частково вона написана за законами квантової механіки, переосмисленими в художньому аспекті. Також можна сказати, що Маккарті в чомусь наслідує стиль Пінчона, про якого Джозеф Теббі[71] зазначав, що його «Веселка тяжіння» — реалізація двох «метафор», двох «моделей сучасного мислення»: принципу невизначеності Вернера Гайзенберґа і принципу доповнюваності Нільса Бора.
71
Tabbi J. Postmodern Sublime: Technology and American Writing from Mailer to Cyberpunk. Ithaca: Cornell University Press, 1995.