Ви відчуваєте, що тут ваше місце? В «Стеллі Маріс»?
Ні. Але це не відповідь на ваше запитання. Єдиним соціальним утворенням, до якого я належала, був світ математики. Я завжди знала, що в ньому моє місце. Я вірила, що світ математики має перевагу над всесвітом. І зараз вірю.
Над всесвітом?
Так.
Ви не кепкуєте?
Не дуже.
Я маю на увазі, що ви ж з мене не смієтеся?
Я знаю, що ви мали на увазі.
Гадаю, я просто здивований, що ви почуваєтеся як удома в психіатричній лікарні.
Можливо, річ не в тому, щоб почуватися як удома. Можливо, це просто використання свободи, наданої божевільним.
Ви спілкуєтеся з іншими пацієнтами?
Так. Звісно.
І ви вважаєте, що вони говорять вам правду?
Про що?
Взагалі. Про що завгодно.
Не знаю. Ні. Натомість я думаю, всі тут схильні погоджуватися з тим, що всі інші, хто тут є, повинні бути тут. Де ще так буває?
Зрозуміло.
Вам справді варто припинити так говорити.
Я, зрозуміло, спробую. Ваші знайомі. Я справді не знаю, як їх назвати.
«Знайомі» підійде.
А вони мають над вами якусь перевагу? Для мене це незрозуміло. Вони кажуть вам, що робити?
Ні, їхня перевага в тому, що вони знають, хто я, а я не знаю, хто вони.
На вашу думку, це досить добре визначає ваші стосунки?
Можливо, це просто модель стосунків, в яких людина перебуває зі світом.
Це означає, що світ знає, хто ви, але ви не знаєте, хто він? Ви так вважаєте?
Ні. Я думаю, що наше сприйняття світу значною мірою є захистом від неприємної правди про те, що світ не знає, що ми тут. І ні, я не дуже розумію, що це означає. Мені здається, що більш духовний погляд — це шукати благодаті в анонімності. Досягти слави — значить прокласти шлях для скорботи і відчаю. А ви як вважаєте?
Я не знаю.
Люди про таке не запитують. Вони просто дивуються: чи насправді світ знає про нас? У нього хороша компанія. Це питання. Як щодо такого: чи заслуговуємо ми на існування? Хто сказав, що це привілей? Альтернатива полягає в тому, щоб бути тут або не бути тут. Але, знову ж таки, це насправді означає, що ми більше не будемо тут. Ми не можемо ніколи не бути тут. Не було б нас, яких не могло б бути. А ви як вважаєте, лікарю?
Якщо хочете, можете називати мене Майкл.
Ні. Не хочу.
Але ви ж не проти, коли я називаю вас Алісією?
Ні.
Ваше ім’я спочатку було Аліса?
Почуття гумору мого батька.
Перепрошую?
Боб та Аліса — імена двох персонажів у певних наукових запитаннях розповідного типу[20]. Тож я змінила своє ім’я. Коли мені було п’ятнадцять.
Ви змінили ім’я?
Так.
Офіційно?
Так.
І хіба для цього не потрібно, щоб виповнилося вісімнадцять років?
Потрібно. Тому спочатку я змінила своє свідоцтво про народження.
Як?
У мого брата був друг-шахрай на ім’я Джон Шеддан, який дружив з одним типом, власником друкарні в Моррістауні, штат Теннессі, яка спеціалізувалася на підробці документів. У будь-якому разі мені здавалося, що Алісія звучить більш претензійно.
Ви хотіли бути претензійною?
А ви і справді іноді говорите, як Еліза. Мене звали Аліса Вестерн з Вортбурґа, штат Теннессі, і я хотіла бути принцесою з дому Гогенцоллернів. Можливо, я нею і є. Мудра дитина.
Можливо, нам варто рухатися далі. Як ви любите казати.
Гаразд.
Тривала пауза. Можна запитати, про що ви думаєте?
Я цього не роблю. Не думаю.
От питання, чи таке можливо.
Ну, так. Я працюю над цим. Звісно, можна перестати розмовляти з собою. Але ми досягаємо цього, тільки розмовляючи самі з собою. Рахуючи дихання, повторюючи мантри. З думанням складніше.
Думати і говорити — два різні види діяльності.
Говорити — це просто висловлювати те, що ми думаємо. Саме по собі воно не існує. Коли я говорю з вами, якась окрема частина мого мозку збирає докупи те, що я от-от скажу. Але ще не у вигляді слів. Тож в якому вигляді? Безумовно, у нас немає відчуття, що якийсь гомункул шепоче нам слова, які ми от-от скажемо. Окрім того, що виникає примара нескінченного регресу — хто шепоче тому, хто шепоче, — виникає питання про мову думки. Це частина загальної загадки про те, як ми переходимо від розуму до світу. Сто мільярдів синаптичних подій[21] клацають у темряві, наче сліпі панянки, зайняті в’язанням. Коли ми запитуємо: Як це сказати? Що саме ми хочемо сказати? Можливо, нам варто рухатися далі. Як я люблю казати.
Що б ви змінили, якби могли щось змінити?
Усе, що завгодно?
Так.
Я б хотіла бути в іншому місці.
Не на цій консультації?
Не на цій планеті.
20
Аліса та Боб — вигадані персонажі, імена яких зазвичай використовуються як заповнювачі в дискусіях про криптографічні системи та протоколи, а також в іншій науковій та інженерній літературі, де в мисленнєвому експерименті є кілька учасників. Передусім для зручності опису роботи протоколів замість стандартних латинських літер А і В (Alice and Bob).
21
Нейрони «спілкуються» один з одним за допомогою електричних подій, які називаються потенціалами дії, і хімічних нейромедіаторів. На стику між двома нейронами (це і є синапс) потенціал дії змушує нейрон вивільняти хімічний нейромедіатор.