Славний то був час. Ера наук, що тільки зароджувались, життєрадісного мистецтва й спорту. Та сталося лихо: з пагорбів Палестини на землю героїв, художників і скульпторів, на сади перших академій впала зловісна чорна тінь — тінь хреста.
Християнська релігія розпочала свою переможну ходу країнами античного світу. Похмура бузувірська філософія, ніби запаморочлива недуга, опанувала людей. Радість життя, красу природи, освіту оголошено ворогами нового бога, нової віри. Християнська церква усю свою нелюдську злість обернула проти науки, проти поганської культури, проти шкіл фізиків і натуралістів. Юрми злавіснілих монахів погромили бібліотеки. Не помилували й кращу з них, Олександрійську, — чудо людського генія й працелюбності! Побили каменюками бібліотечних служителів і вчених.
Попи самі почали «вчити» народ. По-своєму відредагували учені книги.
Отоді і герой Персей дістав нове ім'я і новий фах — він став християнським подвижником, святим великомучеником і місіонером.
У Візантії бідолаха Персей назавжди розпрощався з Андромедою, був навернений до християнства, канонізований як святий лицар і занесений до офіційного культу церковної відправи.
У XI столітті легенда про святого Георгія-драконоборця попадає на Русь, його войовничу постать ми бачимо вже на фресках давньоладозької церкви у Новгороді, побудованої, на думку фахівців, у XI–XII століттях.
Може, славний київський князь Ярослав Мудрий, хрещений Георгієм, який, за словами літописців, «почитая кнігі часто в ноші і днє», повелів перекласти з грецької на руську легенду про подвиги свого святого покровителя. При дворі князь зібрав «многіх пісцов», які за його наказом «перекладалі от грек на словенское пісьмо і спісаша кнігі многі».
Аби потвердити, що святий Георгій — це лише християнізований Персей, досить розповісти обидві легенди — подібність їхня між собою майже стереотипна.
Ось поміркуйте самі.
Найдавніше на Русі зображення святого Георгія. Фреска в Давньоладозькій церкві (кінець XII століття).
«КАК ВО ГРАДІ БИСТЬ, ВО ЛАОСІ…»
«Бисть на восточні страні град вєлік, іже наріцащеся Лаосі [30]. Бліже града то бє озеро. Бисть во озері то змій вєлік і ісходя от озера і поядая множество члк».
Посходилися люди та й пішли до царя тієї країни. Волали:
«Что сотворім, яко погібає зле от звіра сєго?»
Не було людини, у якої змій не зжер би дочку чи сина. Черга за царем — принести спокутну жертву. Примусили його, «слєзамі обліваяся, плакаша і ридая», випровадити дочку свою любиму на берег озера — на поживу чудовиську.
А в цей час святий воїн Георгій повертався з перської війни — «із гречеського воїнства от пєрскія возвратілся брані».
Підійшов він до озера, хотів коня напоїти та й уздрів дівицю, «б'ющуюся в персі і власи тєрзаше», і запитав її:
— Что сидиш, отроковіце, і почто плачешися? Что суть людіє зряще тебе із града?
Спитав він-ласкаво, «тіхом і кротком гласом», а не так, як «нєції воїни», які, стрівши дівицю, «кріцать, лають, бешіньно вопіють і бєстиднаво вєщають».
Вона все оповіла йому, а потому попросила йти геть:
— Не ізгубі своей доброти, мнозі бо от него поглощени биша!
— Не бойся, — відповідав їй Георгій. — Не отступлю бо тебе в напасті сєй».
Та й почав богу молитися. «І бисть глас с нєбєсі глаголя:
— Георгіє, угодніче мой, дерзай, не бойся: аз єсмь с тобой».
Раптом дівчина закричала:
— Господінє мой, отиді скоро от мене: сє бо ісходіт змій і до не снєдєн будєше со мною».
І от зануртувало озеро, заклекотало. «Змій ісходя яко бура сільная і волни морскія воспромєташе на брєг і шум вєлікій творяше і воздвіже главу свою яко комару вєліку і разіну акі пропастію, хотяше пожраті святого. Георгій же, оградів себя знамєнієм чесного креста, і рече вєлікім гласом:
— Во ім'я Іісуса Христа стані, проклятий зверю, і рці мі — на кого ідєші?
Змій же, свів себе і наложі язик, акі стрелу, і яда своего наполнів, приснул ідяще на брєг. Блаженний же рече:
— Запрещает ті Іісус Христос, іже ісконі повєлє тебе прєсмикатіся по землі. Тако і нинє того Христа моєю сілою повініся мне!»