Мулей
О хоробрий португальцю
І люб’язний надзвичайно!
Наче шпагою, вражаєш
Ти величними словами.
Вперше подолав сьогодні
Ти мене в бою гарячім,
Потім переміг удруге
Ти шляхетністю і завжди
Володітимеш однині
Тілом і душею мавра:
Ти стаєш поперемінно
То жорстоким, то ласкавим —
Шпага ця й твоя люб’язність
Двічі мавра подолали.
У твоєму серці жалість
Я збудив, і ти питаєш,
Що за горе спричинило
Щирі сльози та зітхання.
І хоча так само вірю,
Що поменшають страждання,
Варто їх оповістити,
І зарадити в нещасті
Щиросердна сповідь може,
Нині я в такому стані,
Що собою не владаю,
І волів би не терзати
Душу сповіддю сумною;
Та, поклявшися, що завжди
Я тобі слугою буду,
Критися не маю права.
Короля – державця Феса[28] —
Я племінник; прозиваюсь
Мулей-шейхом[29] і походжу
З роду вельми знатних маврів.
Та мені судилось, мабуть,
Горе змалку ще пізнати,
Я ж бо на порозі смерті
Вперше білий світ побачив,
І колискою моєю
Тужне бойовище стало,
Де знайшла свою могилу
Португальська слава ваша:
Гельви[30] – рідне моє місто —
Ми в той рік завоювали.
Хлопчиком я став служити
Королю, своєму дядьку.
Отоді і почалися
Всі тривоги та терзання,
Бо у Фесі я побачив
Ту, чия краса назавжди
Юне серце полонила
І примусила страждати.
Підростав я, і кохання
У душі моїй зростало:
Проти почуття такого
Я безсилим почувався.
Ми виховувались разом,
Це була любов дитяча:
В недосвідченому серці
Спалахнув огонь неждано
(Стримати жагу подібну
Навіть зрілим душам важко), —
І любов, аби довести
Силу і своє всевладдя,
Простромила юні душі
Гострими двома списами.
Крапля, звісна річ, по краплі
Навіть камінь розбиває, —
Так мої невтішні сльози,
Що лились безперестану,
Розкололи камінь серця,
Більш твердий, ніж діаманти.
Я не силою спромігся
Запобігти в неї ласки,
Ні, зм’якшило чуле серце
Віддане моє кохання.
Так я жив, і хоч недовго
Щастям тішився безхмарним,
А проте чимало знаків
Приязні устиг спізнати.
Та розлука надто довга,
Як на лихо, нас чекала,
І в мою відсутність інший
Претендент з’явився раптом.
Він – із нею, я – в поході,
Він – щасливець, я – нещасний,
Він – на волі, я – в полоні
Власну долю проклинаю.
Розповів тобі відверто
Я про все, що серце крає.
вернуться
29
вернуться
30
Діалог дона Фернандо і Мулея спирається на романс Л. де Гонгори «Іспанець в Орані», який, своєю чергою, є поетичною переробкою народної творчості. Подібні запозичення широко практикувалися в іспанській поезії і драматургії Золотої доби.