Дон Енріке
Радий бачити, королю!
Король
Я тебе вітаю знову!
Дон Фернандо
Це мій смертний час, Хуане!
Король
Це, Мулею, усміх долі!
Дон Енріке
Радий в доброму здоров’ї
Бачити тебе, королю,
І уклінно прошу: дай же
Брата обійму з дороги.
О Фернандо!
Дон Фернандо
Мій Енріке!
Що вбрання це означає?
Втім – мовчи, бо з мене досить
І того, що бачать очі.
Не сумуй, якщо довіку
Буду скніти у неволі.
Я найбільше цього прагну:
Одягни вбрання святкове.
Ти і за найгіршу звістку
Заслужив винагороду.
Як король, наш повелитель?
Все дарма, аби здоровим
Був він. Та чому мовчиш ти?
Дон Енріке
Вдвічі більшим робить горе
Вість сумна, почута двічі, —
Брата вразити не хочу
Зайве, а тому звертаюсь
І до тебе я, королю:
Вислухай мене, владарю,
Серед дикої природи,
Наче при дворі, і в’язню
Поверни скоріш свободу.
Після того, як армада
Стала здобиччю легкою
Вітру й хвиль несамовитих,
І заручником в полоні
Залишився дон Фернандо,
Я відплив до Лісабона.
Едуард, король і брат наш,
Ледь зачувши вість скорботну,
Посмутнів одразу дуже,
І таким було це горе,
Що не витримало серце, —
Хто посміє після цього
Стверджувати безсоромно,
Що не може вбити горе?
Вічним сном спочив король наш.
Дон Фернандо
Ось ціна мого полону!
Король
Я, клянусь Аллахом, щиро
Співчуваю вам.
Продовжуй.
Дон Енріке
Едуард у заповіті
Висловив останню волю
І велів Сеуту здати
В обмін на твою свободу.
Я приїхав од Альфонса[34] —
Він дочасно згасле сонце
Замінив на небосхилі,
Щоб вести переговори.
Повноваження я маю
Передати місто…
Дон Фернандо
Годі,
Не повторюй більш, Енріке,
Слів таких, що недостойні
Португальського інфанта
І магістра, що Христову
Віру боронити мусить.
Це скоріш слова істоти,
Що не бачить світла днини
І живе у пітьмі ночі.
І якщо у заповіті
Брат померлий так говорить,
Це не значить, що повинні
Все ми виконати точно.
Едуард довів, як сильно
Він бажав моєї волі,
А її здобути варто —
Безліч є шляхів для цього
Миролюбних і кривавих.
Бо віддати місто – можна
Зрозуміти як спонуку
Все зробити задля цього.
Але владар християнський
Самохіть не здасть ніколи
Маврам місто, за яке він
Заплатив своєю кров’ю:
Це ж бо він з’явився першим
Над фортечною стіною
І знамено португальське
Власною здійняв рукою.
Є й поважніші причини.
Місто це, що вірить в Бога,
Де молитви християнські
Линуть кожен день з амвонів,[35] —
Як це місто на поталу
Ворогу віддати можна?
Це хіба по-християнськи?
Католицька це покора
Чи звитяга португальська,
Чи мета богоугодна —
Дати, щоб величні храми,
Що сягають високості
Банями своїми, раптом
Замість сонця золотого
Вздріли чорний морок ночі,
Щоб півмісяць зловорожий[36]
Світло сонячне потьмарив
І нещастя нам пророчив?
Щоб невірні поробили
Стайні у каплицях Божих,
З вівтарів зробили ясла
І святині наші горді
Обернули на мечеті?
В мене відібрало мову,
І забракло враз повітря,
І душа болить од горя:
Варто тільки уявити
Це блюзнірство недостойне —
Зразу дрож мене проймає,
Зразу дибиться волосся.
Ні, не вперше ясла й стайні
Раді чути Боже слово.
Тільки храми, на мечеті
Перетворені, ганьбою
Наші імена покриють,
Стануть написом надгробним
І прокляттям нашим вічним.
Скажуть так про нас: сьогодні
Християни відмовляють
В захистку своєму Богу
І женуть його в нетямі
Із обителі святої,
Щоб диявола впустити.
Є й такий вагомий довід:
Люблять Господа в Сеуті
І шанують в кожнім домі,
То хіба дано нам право,
Знаючи, хто друг, хто ворог, —
Бога виштовхати в шию
Нечестивцям на догоду
І віддати місто маврам
З власної лихої волі?
Хтось із городян заради
Родичів або господи
На відступництво ганебне
Зважитись зі страху може!
Чи ж не сором спонукати
Їх на діло це гріховне?
Ну, а діти малолітні,
Виховані у покорі,
Звичаї й обряди маврів
Запозичать поступово
І погублять юні душі —
Це хіба не підлий злочин?
Тисячі людей безвинних
Накладуть життям для того,
Щоб одне порятувати,
Що не варте вже нічого!
Хто я? Вищий за людину?
Як інфант хіба я кращий
Чимось, ніж звичайний смертний?
Хоч би й так, тепер в полоні
Я звичайний раб, байдуже,
Що шляхетної я крові,
Раб я, не інфант віднині.
Та скажіть, хіба хто схоче
Так життя раба цінити,
Щоб віддати все за нього?
Вмерти – значить припинити
Існування; у поході
Припинив його і вмер я:
То яке, скажіть, геройство
В тому, щоб життя численні
Стали за мерця ціною?
Грамоту цю непотрібну
Власною порву рукою:
Роєм сонячних пилинок
Хай розвіється довкола.
вернуться
34
вернуться
35