Усе розпалося раптово. Я не дуже добре пам’ятаю, як саме. Просто якоїсь чудової миті я побачив: усе, що здавалося вічним і стійким, зникло. І я стояв посеред поля. Як співав один давній співак: «…и вороны кружат, там, где раньше был цветущий сад»[3]. У нашій дійсності навіть воронам не знайшлося місця. Тільки дрони. Здавалося б, усе в наших руках. Знання, мистецтво, технології, а — ти ж диви! — навіть із усім цим добром ми опинилися в кам’яному віці. Наша епоха — це час, коли будь-який камінчик, що потрапив у черевик, може виявитися каменем спотикання. «Як же ми це проґавили?» — весь час запитую себе. Любили країну, вірили її вождям, захищали від ворогів, а виявилося — захищати нічого. І вороги не попереду, а десь за спиною. І людина, яка сьорбала з тобою баланду в одному окопі, з голоду може зжерти тебе геть-чисто. І оголошуючи війну палацам, ми так і не принесли миру бідним оселям. Наші розумники просторікували, що нас тримає разом сила слова, традиції минулого та ненависть до ворогів. Але вони нам брехали. Коли слово вимкнули, то і традиції, і вороги десь зникли. Випарувалися, наче й не було. Залишилася тільки ненависть. Може, це вона нас і скріплювала, тепер не знаю.
Ми довго воювали з украми. Ми знали, що вони століттями хотіли нас винищити й тільки чекали слушного моменту. Але ми не дали їм дочекатися. Це був геніальний план — підняти повстання на їхніх землях і потім допомогти повсталим. Але останніх виявилося не так і багато. Та й зовсім далекі вони були від образів класичних героїв, створених прекрасною російською літературою. Бородаті цапоморді п’яниці, обвішані гранатами, вони нагадували швидше лісовиків зі страшних казок. Напевно, десь тут і пролягла перша тріщина між ідеєю та реальністю. Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Життя виявилося гротеском. Література була чудовою інструкцією, але ті, що нею користувалися, не вміли читати. Або руки до книг не дотягувалися, бо не з того місця росли. Героїчна війна за наш світ обернулася неймовірною бридотою. Тепер-то я розумію, що інакше й бути не могло. Тепер, коли йду зараженою хворою землею.
Укри не надто напружувалися. Вони виявилися не такими кровожерливими. Говорили схожою мовою, легко переходячи на нашу. Вони просто чекали. Не просуваючись уперед, не атакуючи, не провокуючи. Ми намагалися пробудити в них інстинкти хижаків, адже в нас була потужна агентура на тому боці. Величезні кошти змушували шестерні таємних механізмів їхньої країни ламатися. Але зрештою поламалися наші. Вони перемогли. І з’явилася Стіна на кордоні.
— Я не розумію, як вони могли перемогти? — казав незабутній Коля Бурят. — Вони ж весь час були в обороні. Я чомусь не пригадую, щоб хтось виграв війну в обороні. Не знає такого військова історія.
Він прочитав набагато більше книг, ніж я. Я не знав, що відповісти, оскільки не надто розумівся на військовій історії. А він, навпаки, добре. Він узагалі багато знав, цей низькорослий вилицюватий чоловік, схожий на скинутого з коня Чингізхана.