Чим ближче ми підходили до Москви, тим інтенсивнішим ставав рух. Бетонними залишками шосейних доріг, на які ми часто натрапляли, невеликими колонами рухалася військова техніка. Старі вантажівки, всі в металевих латках із грубими рубцями зварних швів. Бронетранспортери, обліплені сумними бородатими солдатами. Якось перед нами, подзвонюючи гусеницями, пронісся старий танк «Армата». У нас, на півдні, я таких не бачив. А тут, схоже, на них ще їздили. Побите часом нагадування про славне минуле грізно гарчало, обдаючи кущі їдким сірим димом. Ясна річ, ми лежали в заростях край дороги й чекали, поки цей пафосний металобрухт забереться геть.
І чим ближче ми були до Москви, тим частіше я думав про наше завдання. І тим більше воно мені здавалося нездійсненним. Хто він, новий збирач земель Дикого Поля? Як його звуть? Як виглядає? На ці запитання в мене відповіді не було.
Того, що я знав, не вистачало для розуміння загальної картини. Так, справді, одного разу я бачив чоловіка в сірій напіввійськовій формі по той бік екрана. Я навіть чув, як він віддавав розпорядження іншим. Бачив, як швидко й чітко вони намагалися виконувати накази свого командира. Та чи мав намір саме той чоловік стати новим імператором? Я не впевнений.
Іскра теж цього не знала. Вона вважала, що найкращий спосіб знайти головного лиходія — це потрапити в колишній центр управління космічними силами. А там діяти за обставинами. І замість того, щоб говорити з нею про кохання, я був змушений на перепочинках обговорювати деталі нашої авантюри.
— Послухай, Іскро, я впевнений, що ця людина… назвемо його «самодержець»… цей самодержець не в змозі сам провести такі масштабні зміни. Навіть за допомогою своїх солдатів. Чи хто в нього там під рукою.
— Ти до чого ведеш, Яне?
— Він мав би шукати допомоги в зовнішньому світі.
— За Стіною? — здивувалася Іскра. — Це неможливо.
— Дивний ти ватажок, Іскро, — посміхнувся я. — Ведеш нас у невідомість, не знаючи елементарних речей.
— Ну-ну, — трохи розсердилася вона. — Побазікай мені ще.
— Так я й кажу, — легко перехопив я ініціативу. — Ти знаєш, що доповідав Альберт Мекленбурзький[14] про підготовку Івана Грозного до Лівонської війни?
— Ти мене своєю бандою не лякай, — жартівливо погрозила вона пальчиком. Звідки їй знати про Альберта Мекленбурзького?
— Так ось, цей Альберт доповідав німцям: «Московський тиран узявся будувати флот на Балтійському морі. У Нарві він перетворює торгові судна, що належали місту Любеку, на військові кораблі й передає управління ними іспанським, англійським та німецьким командирам». А що ти чула про ленд-ліз[15] під час Другої світової війни?
— Ну, дещо… — невпевнено сказала Іскра.
— Під час ленд-лізу радянська імперія отримала безкоштовно чотирнадцять тисяч літаків. Їх, звісно, не можна порівняти з сучасними дронами. Але в давні часи вони відіграли важливу роль у розширенні імперії. Я це до чого… Щоразу, коли в Москві готуються до збирання земель, там шукають заморської допомоги. Людьми, грошима або технікою. Так було тисячу років тому. Так буде й зараз. Ти розумієш?
Іскра замислилася. Після нашої важкої розмови в Києві вона не дозволяла мені перетинати межу, за якою взаємини командира й підлеглого мимоволі теплішають. Але, я впевнений, до моїх слів вона прислухалася. Зрештою, у цьому лісі я був єдиною людиною, якій вона могла довіряти. Ну, справді, не з дітьми ж і не з фермером їй вести такі розмови.
— Так ти думаєш, що він… цей… ну, імператор… намагається якось вийти на контакт з Україною?
— З Україною. А може, і з ким-небудь ще. Не знаю, — похитав я головою. — Знаю одне: нам треба спробувати знайти іноземців у Москві. Їх там мало. Їх не може бути багато. І вони приведуть нас куди треба.