Європеєць чітко діяв відповідно до вказівок бородатого командира на останньому блокпосту, на в’їзді в столицю колишньої імперії: «Проїдеш повз висотки — не зупиняйся, а рули до річки. Зупинишся — тобі хана. Ми тебе не знайдемо. Їдь уздовж річки. За півгодини побачиш величезний храм. Стара покинута церква, найбільша в місті. Біля неї обов’язково стоятиме бронетранспортер із грецькою «омегою» на борту. Він обов’язково там стоятиме! Людина в бойовій машині проведе тебе до Верховного Правителя».
Генерал уперше почув цей титул. Верховний Правитель. Нарешті він подивиться в очі тому, в кому світ за Стіною ще не встиг розгледіти серйозної загрози. Не дай Боже, цивілізація, стримуючи Дике Поле, забуде про те, що точку неповернення пройдено… У нас і в генерала були різні погляди на те, як не допустити такого розвитку подій. До того ж нас тут не чекали. А перед цим чоловіком зі старої Європи розкривалися всі таємні двері, що вели у лігво звіра. Він був там жаданим гостем.
Усе сталося так, як йому й казали на блокпосту. Він звернув до річки. Темна маса води неспішно котилася повз кам’яні береги. У цьому місті вона заміняла каналізацію. Річка несла в невідомі, ще більш дикі краї тонни сміття та бруду, часто приховуючи у своїх глибинах сліди жахливих злочинів. Генерал зауважив, що серед дерев’яних трісок і обривків картону пливе сірий предмет, на якому сиділи хижі птахи. Придивився. То був труп, його клювали птиці. Неможливо було розгледіти — людини чи тварини. Європеєць хотів було дістати бінокль, але вчасно згадав суворий наказ командира блокпоста: не зупинятися в жодному разі. Перспектива стати частиною потоку сміття посеред жорстокого міста не сподобалася генералові — і він вирішив якомога швидше дістатися місця зустрічі.
— Доброго здоров’я, ваше благородіє! — простягнув йому руку чоловік біля велетенської мурованої церкви. — Ну як? Ви з нами по-російськи? Чи ми з вами по-англійськи? It’s optional, my general[16].
Давній храм із потрісканою позолотою бань. Поруч БТР зі знаком «ω». У бронетранспортері чоловік у сірій формі. Усе так, як йому казали. Дослівно.
— Пересядьте, будь ласка, у мій транспорт, — наполегливо попросив непоганою англійською власник сірої форми.
— А мій? — поцікавився генерал, намагаючись тримати тверду інтонацію.
— Не хвилюйтеся, про нього подбають, — відповів дикун. Ясно було, що заперечення тут недоречні.
Генерал збирався сказати провідникові, що в машині дуже складна енергогенеруюча установка, і якщо туди не лізти, то, може, її й вистачить на зворотний шлях. Але, глянувши в очі співрозмовникові, він утримався від запитань і коментарів. Генерала запросили в нутро бронетранспортера. Гість помітив, що на його штанях з’явилися масні плями, щойно він торкнувся дверного важеля.
Бронемашина зробила кілька кіл навколо храму. Генерал здивувався, що прекрасна споруда така занедбана. Під шаром сажі, яка покривала стіни, вгадувався білий мармур. Позолочені бані, схожі на шоломи казкових велетнів, потьмяніли і, здавалося, могли звалитися на голову непроханим гостям, якщо ті наважаться зайти всередину. Схоже, саме це й збирався зробити водій бронетранспортера з білою «омегою» на броні. Але коли машина в’їхала на обгороджене колючим дротом подвір’я, генерал зауважив, що храм — це лише частина значно потужнішої конструкції, що стояла на широкому фундаменті. Звідси храм справляв ще сильніше враження.
— Русько-візантійський стиль! — із гордістю зауважив водій машини, перекрикуючи двигун. — Ну, або, по-вашому, псевдоруський!
Генерал зауважив, що бронетранспортер прямує до відчиненої брами. Дивно, але спочатку він її не помітив, хоча машина описала не одне коло вздовж периметра. Броньований ніс пірнув у темряву. Загорілися фари. Жовте світло намагалося пробити морок тунелю. Все, що бачив перед собою генерал, це залізобетонні плити та стіни, з яких звисали товсті обірвані дроти. Бронетранспортер підкидало на стиках. Кінця й краю тунелю не було видно. Але водій усе одно вперто тиснув на газ — вочевидь, добре знав дорогу. Він раптом дістав невідомо звідки респіратор і натягнув на обличчя. Пасажирові зробити те ж саме не запропонував — і це було підозріло. Генерал уперше за всю подорож від Стіни до Москви відчув підступ. І передчуття його не обманули. Водій у сірому натиснув якийсь важіль. Простір усередині бронетранспортера вмить наповнився солодкуватим туманом. Занурюючись у нього, як у сон, генерал почув голос: