— Вибачте, ваше благородіє, так треба.
Він прийшов до тями у м’якому кріслі, посеред великої кімнати з потертими, але цілком ще пристойними на вигляд меблями. Генерал досі був, як у тумані, але помітив, що перед ним, на круглому журнальному столику, парує чашка ароматної кави.
— Пийте, поки не охолола! — почув він. Слова долинали з-за спини. — Натуральна, зараз це велика рідкість!
Генерал прийняв запрошення і зробив великий ковток. Кава справді почала остигати, але все одно зберегла тонізуючий ефект: сонливість і головний біль вмить зникли.
З-за його спини з’явився міцно збитий чоловік у сірому френчі з двома рядами блискучих ґудзиків. Напіввійськова форма підкреслювала спортивну статуру господаря помешкання. Він був немолодим, але якби пофарбувати його сиву чуприну та трохи розгладити зморшки, цілком міг зійти за тридцятирічного. І, найголовніше, у його зовнішності не було жодної риси дикуна. Ні брудних плямистих штанів, ні почорнілого в походах автомата, ні скуйовдженої нечесаної бороди. Він був схожим на військовика. «Так, на військовика моєї армії моєї країни», — подумки відзначив генерал. Схожості додавала досить пристойна англійська.
— Ви думаєте, де цей дикун так добре навчився говорити? — прочитав думки гостя привітний господар. — Так от, у нас тут багато електронних посібників із різних мов. Усі мої помічники чудово розмовляють англійською. Ми хочемо, щоб нас розуміли.
— Скажіть мені, у якому статусі я тут перебуваю? — поцікавився генерал. — Полонений, заручник, парламентер, гість?
На думку про обмеження свободи генерала наштовхнув той факт, що в кабінеті не було жодного вікна.
— Ну який же ви заручник, генерале? — обурився господар. — Ви гість. А ось ваш подальший статус залежить від результатів наших з вами переговорів.
Особливого вибору генерал не мав. Бо, власне, заради переговорів він сюди і приїхав. І ті люди, які стояли за ним, несли відповідальність за результат цих перемовин. Несли відповідальність перед своїми країнами. А отже, і перед усім цивілізованим світом. Тих, хто знав про його місію в країну мокшанських боліт, було небагато. Буквально кілька людей, і серед них — жодного українця. Жодного. Але з цього приводу генерал геть не відчував докорів сумління. Він же був вояком sans peur et sans reproche[17], як говорили в нього на батьківщині.
— Що ж, я вам зараз покажу наш центр. Думаю, ви не очікували побачити тут таке…
Та що там? Навіть кімната з меблями та чашкою кави на журнальному столику перевершила очікування генерала. А те, що чужоземний вояка побачив після кави, геть збило його з пантелику. Господар кабінету відчинив перед ним двері — і вони опустилися у величезну довгу залу, стеля якої вгадувалася десь на висоті триповерхового будинку. Вздовж стін, на різних рівнях, як гальорка в театрі, були прокладені доріжки з листової сталі з балконними огорожами. Ці яруси поєднувалися сходами, якими вгору-вниз снували чоловіки та жінки. Всі в однаковій сірій формі.
У цьому величезному приміщенні, центральна частина якого, вся обтикана стрілками з напрямком руху, нагадувала злітно-посадкову смугу, всюди горіли потужні світильники. І — жодного вікна. Зате всі металеві яруси заповнені всілякою електронікою. Звісно, то були всуціль застарілі прилади, які в музеї виглядали б доречнішими, ніж тут. Але в цьому й полягала парадоксальність ситуації: все, що бачив генерал, працювало. Зі стін звисали гірлянди дротів, які вели до пультів та екранів. Біля екранів чергували люди в сірому. Генерал із цікавістю відзначив, що в такому здоровезному приміщенні без вікон він почувається мурахою, яка потрапила всередину комп’ютера. Але мураху, мабуть, не цікавить: що це? А ось генерал весь час запитував себе: «Qu’est-ce que c’est?»[18] І відсутність виразної відповіді спричиняла в ньому певний дискомфорт.
Господар підвалу взяв генерала під лікоть і повів до залізних сходів.
— Обережно, мій генерале. Тут сходинка… І ще одна… Нам на третій ярус, — керував рухами гостя привітний господар. — Щойно побачите цифру три, відразу ж повертайте ліворуч.