— Що́ б не трапилося, і хто́ б не запитав… — почала повторювати черниця.
Стара ігуменя зналася на людях. Майбутня ігуменя виявилася твердішою за камінь.
«Roma locuta, causa finite!»[22] — часто повторювала вона і подумки, і вголос.
Але справжні господарі незліченних багатств усе не приходили. Час уже посріблив волосся ігумені, перш ніж вона дізналася, що забирати скарб із надійного підземелля нема кому. Попіл Жака де Моле давно розвіяний над Парижем. Кістки Парсифаля й інших невідомих лицарів лежали в різних кінцях Європи. Образ воїна, банкіра та ченця — того, хто мав забрати скарб, — став із плином часу легендарним. А потім і зовсім казковим. Абатиси змінювали одна одну, і, хоча вони справно повторювали слова про те, що виконають волю господаря скарбів, таємний зміст клятви з плином часу якось стерся. Загалом, як би там не було, у Ватикані все ж дізналися, що каземати монастиря в Цюриху стали чимось на зразок банківських сейфів. Ось тільки забрати скарби виявилося непросто. Зробити так, щоб караван із цінним вантажем не помітили французькі монархи, було неможливо. Адже саме вони, нащадки Філіпа Вродливого, вважали скарби тамплієрів своєю власністю, яку в них спритно вихопили з-під носа.
Та настав час, коли Святий престол усе ж виявив наполегливість. У 1440-му Цюрих посварився із сусідами. Вибухнула війна, яка отримала назву Старої Цюрихської. Майбутній король Франції Людовик XI послав величезну армію на допомогу бунтівному Цюриху. Їх було тридцять тисяч, цих відчайдушних найманців. І в старому монастирі запанікували. Найманці, безсумнівно, переможуть усіх суперників багатого Цюриха. Але їм доведеться платити за допомогу. А ще — вони французи. І це в той час, як саме французькі королі не приховують своїх зазіхань на втрачені скарби. Чий нащадок цей молодий Людовик? Чи не Філіпа Вродливого? І, прийшовши сюди, він знайде те, що заховане в монастирі. І не буде сил у настоятельки відмовити переможцю.
Тодішня ігуменя вирішила, що звільниться від клятви, якщо повідомить про скарб Папі Римському. Здавалося, це було правильне рішення. На Святий престол тоді зійшов папа Євгеній IV, людина суворих правил і твердого характеру. Його боялися кардинали, а простий народ поважав. До обрання конклавом майбутній понтифік вів досить скромний спосіб життя. Мало що змінилося й після того, як він увійшов у папські палати. Він був августинцем, як і сама ігуменя. Усе це й підказало ігумені, що час настав. Вона відправила до Його Святості Папи гінця з таємним посланням:
«Ті багатства, які вважалися втраченими, смиренно зберігаю в нашій обителі. Але я не хотіла б, щоб вони потрапили до рук тих, хто думає лише про наживу. Вам, Ваша Святосте, я хотіла б передати право зберігати таємницю. І залишаюся назавжди Вашою смиренною дочкою».
Євгеній спочатку обурився. Він був суворою людиною. І досить справедливою. А більшість суворих і справедливих мають вибухову, запальну вдачу. Як могли ці монашки приховувати скарб тамплієрів стільки років? Відлучити їх від церкви! Розпустити монастир!.. Та коли запал справедливого гніву минув, Євгеній подумав і вирішив, що справа ця — вельми делікатна і її слід зберегти в таємниці. До абатиси в Гельвецію вирушив його спеціальний посланець, і коли Папі доповіли про те, які ж обсяги скарбу тамплієрів, його опанувало сум’яття. І де ж ховати таку кількість золота? Адже і про запобіжні заходи треба подбати. Якщо вже на французьких найманців практично не впливає напис «Proprietas in Consiliis Sanctae Sedis»[23], то розбійники й поготів не звернуть на неї увагу.
А тимчасом французькі найманці наближалися до Цюриха. Трошки рятувати його, трошки грабувати. І Святому престолові довелося поквапитися. Євгеній IV був родом із Венеції. У цьому місті моряків, торговців і авантюристів він мав потужні важелі впливу. Зібравши на раду найближчих, Його Святість запропонував вивезти золото тамплієрів із Цюриха до Венеції. І залишити там на тимчасове зберігання. До особливого розпорядження.
І ось із Цюриха до Венеції потягнувся таємний караван. Для того, щоб відбити охоту цікавитися його вмістом, до нього приставили незвичайний ескорт. Люди, які супроводжували вантаж, були з ніг до голови закутані в чорне. Їхні обличчя затуляли маски з довгими носами. Вони нагадували страшних чорних птахів, їхній вигляд сіяв жах. І не дивно, адже так у Венеції одягалися «посланці чуми» — люди, які збирали тіла загиблих від страшної хвороби. Тож від «чумного» каравану всі, хто зустрічався на шляху, воліли триматися подалі. Люди-птахи їхали верхи на чорних конях, голови яких теж були закриті масками. Видовище возів, наповнених тілами загиблих від чуми, лякало. Чутка про караван смерті летіла попереду першої пари чорних коней. Але разом зі страхом у серцях людей клекотав гнів, до того ж цілком справедливий. Чому б зачумлені вози не спалити? Адже так чинять усюди. На кордоні Венеціанської республіки караван чекали серйозно налаштовані селяни з вилами та кийками в руках.