Але вивільнити свій праведний гнів їм не вдалося. Таємничий караван як з’явився раптово, так само раптово й зник — на самих підступах до Венеції. Люди-птахи розлетілися, разом із кіньми й чорними возами. А біженці з охопленої війною Гельвеції, що поспішали до моря, нічого не могли відповісти розгніваним селянам. Про караван смерті вони чули, але його самого не бачили. Селяни плюнули та й розбіглися по домівках, — а то, не дай Боже, розсердиться венеціанський дож, прийнявши їх за повстанців. Тоді не уникнути моторошного покарання, до того ж абсолютно незаслуженого.
— Більшого гріха не знати,
ніж оббріхувати брата.
Боже, вирви в брехунів
Їхні язики дурні[24],
— співали вони так голосно, що вже й самі забули, хто вигадав страшну розповідь про чумний обоз.
Цієї пісні не чули на пристані Сан-Базіліо, де вміст таємничих возів вивантажували прямо на набережній, аби потім надійно сховати.
Як удалося зберегти недоторканними скарби тамплієрів у такому людному місці, не знаю. Мабуть, занадто міцними для злодійських відмичок були «печатки» на скринях із золотом далекоглядних лицарів Храму. Та вірогідніше те, що мудрий ескорт і в самій Венеції вдався до трюку з чумою. Адже саме там, у Сан-Базіліо, був так званий чумний підвал, який заборонялося відчиняти впродовж трьохсот років. Але замість тіл загиблих від «чорної смерті» в тому підземеллі зберігалися скрині, привезені авантюристами в чорному одязі з бунтівної Півночі на спокійний Південь. Скрині — в підвал, на підвал — печатку. І чверть століття ніхто не зважувався навіть глянути на скарб.
Це була ідея могутнього Франческо делла Ровере, більш відомого як Його Святість Папа Сикст IV. О, як йому хотілося, щоб Рим знову став тим, чим він був за цезарів! Рим — центр світу, втілення краси, витонченості й абсолютної влади. Три в одному. І якщо перші дві складові папської імперії мали відкрито, не криючись, вражати людину в саме серце, то третю — владу — треба було приховувати всіма можливими силами та засобами. Маскувати за красивими фасадами те, що заведено називати Відродженням. Це він розпорядився побудувати над Тибром міст. Перший із часів падіння Pax Romana[25]. Тисячу років у Римі не будували мостів. І ось він, символ справжнього відродження імперії. Адже там, де немає доріг, немає і єдності між людьми. Це так само легко зрозуміти, як і принцип золотого перетину. І венеціанці, які вважають, що настав їхній час правити, дуже помиляються. Конфлікт інтересів робить людей слабкими, а не сильними. Звісно, ці венети[26] зараз на підйомі. Такі величезні гроші стікаються на колишні болота, забудовані кам’яними будинками, що важко навіть уявити масштаби могутності Міста тисячі каналів. Але воно могло б стати ще сильнішим, якби дружило зі Святим престолом. Так вважав Сикст Четвертий. І, треба сказати, не так він уже й помилявся. У нього були серйозні аргументи. Але головний аргумент він, як спритний картяр, ховав у своєму довгому рукаві.
З Венецією він посварився. Авжеж, не слід було цього робити, але так сталося. Він мусив вибрати: Генуя чи Венеція. Насправді жодного вибору в нього не було. Папа був родом із Генуї. І оточив себе генуезцями. Венеція не змогла йому пробачити розширення папського впливу на північ, як і начебто непомітних, але насправді відчутних спроб відрізати частину їхньої території, яку венеціанці називали Терраферма[27].
Але той, хто раніше називав себе делла Ровере, натрапив в архіві Ватикану на зашифровані записи свого великого венеціанського попередника. І пошкодував про те, що не дружить із містом дожів. Адже його улюбленим заняттям було розгадування шифрів. А закарлючки, написані власноруч Євгенієм IV, легко складалися в латинські фрази. Вони й розповіли про те, де знаходиться головний скарб цивілізованої Європи. Зовсім поруч. Але спробуй візьми.
І тоді до Венеції вирушив спеціальний посланець. Із місцевих, із венетів. Цій людині Папа обіцяв не лише високий сан, а набагато більше.
«Roma locuta, causa finite!» — сказав посланець, повторивши слова швейцарської черниці.