— А як же тоді бути? — зажурився Ваня. — Що робити?
— Йти до Іскри, — запропонувала Іра.
— І чимшвидше, — додала Оля. — А то в моїх нових друзів аж руки сверблять помацати його імпортне горло.
Ми всі зраділи нашим шибайголовам. Мешкати втрьох в одній комірчині та ще й обмежувати себе в русі непросто. Ти всім заважаєш, усі заважають тобі. До того ж бездіяльність руйнує особистість швидше, ніж пияцтво, хіть або ненависть. Ми стали схожими на павуків у банці. Через тиждень спільного життя в тій келії нас почали дратувати взаємні скарги. Через два будь-яке вимовлене вголос слово викликало агресію. Через місяць, дивлячись на Сірого, який мовчав, я з ненавистю думав, що він із мене глузує. Так само вважав Сірий. Але коли в підвалі з’явилася малолітня банда чотирьох, усе в одну мить змінилося. Діти принесли бажання й можливість діяти. І ми знову стали одним цілим. Групою спеціального призначення.
— Іскро, він їздить на білій машині з буквами «U» і «N», — доповідала Оля. — Ночує в будинку з височенним бетонним парканом на околиці. Дім охороняють, туди не пробратися. Маршрут іде вздовж річки. І він ніколи не зупиняється. Білий джип залишає біля мосту. Сідає на бронетранспортер. Зникає в тунелі. Через день-другий з’являється в будинку на околиці. Ночує там. Виїжджає з міста. За місяць був тут двічі або тричі.
— Ну, що, командире, будемо брати? — задоволено потирав руки Сірий. — Я б за такої нагоди навіть бражки хильнув. Хто на базар піде, га?
— Нащо брати, Сірий? — вставив я свою думку. — Треба простежити, до кого він їздить. Брати треба господаря, а не гостя. Отже, сам біжи в лавку за бражкою.
— Ніякого алкоголю, хлопці, — спробувала бути суворою Іскра. — Мені й самій хильнути кортить. Але нам справді потрібен господар цього болота. Розслабимося, коли справу зробимо. Розслабимося на повну, обіцяю.
«Зробити справу» виявилося значно важче, ніж ми собі уявляли.
Розділ 21. Карака[28] з грифонами
«Тут у всьому відчувається підступ. Я їжджу в країну боліт як на роботу. Розсікаю по Дикому Полю вже щонайменше місяць. На дикунських блокпостах мене зустрічають як свого. Та результату все немає. Де те, що обіцяв Верховний Правитель? Поки в нашій справі ми з ним далі розмов не просунулися. Він тягне час. А мені просто нікуди дітися. Повернутися й доповісти, що місію не виконано, я не можу. Отже, треба ще раз спробувати…»
Тяжкі думки мучили генерала. Йому обіцяли віддати щось дуже цінне. Найбільшу втрату Європи за останні тисячу років. Але господар країни боліт так просто не розлучиться з чужими скарбами.
«Чому ж він зволікає? — мізкував генерал. — І чому він досі не показав мені це? Не дав навіть глянути на те, що ж належало французьким лицарям?» У генерала були тисячі підстав не довіряти людині в сірому. Але всі аргументи недовіри розбивалися об один-єдиний факт: генерал живий, здоровий і вільний.
Верховний Правитель був неординарною людиною. Можливо, йому бракувало стратегічної далекоглядності, але її нестачу він із надлишком компенсував тактичною спритністю. Він запускав у дію кілька планів, імпровізуючи на ходу. І чекав, поки спрацює принаймні один. «Вплутаємося в війну, а там побачимо», — любив він повторювати. Правитель вірив у свою щасливу зірку. І та справно йому світила.
Генерал, одначе, не марнував часу. Він не міг зрозуміти, що відбувалося в лігві Правителя, але знав, що має виконати свою частину роботи. І встиг після перших відвідин командного центру кілька разів з’їздити в бік цивілізації. Там усе мало бути підготовлене до негайної евакуації скарбів. Але його присутність потрібна була й тут. Розумів, що він — не тільки посланець. Бо, як би часто Верховний не називав француза гостем, той був ще й заручником. Почесним та шанованим.
Він ночував у цьому великому порожньому будинку втретє чи вчетверте. Усередині все було готове до прийому гостей: меблі, посуд, навіть зубна щітка у ванній. Під стелею на кухні чомусь висів сірий неживий екран архаїчного зразка. Цей дім скидався на перегорілий комп’ютер: начебто всі деталі на місці, а не працює. Він був мертвий уже багато років поспіль. Розгортаєш акуратно застелені ліжка — і бачиш чорні смужки пилу на згинах простирадл. Береш порцелянову чашку із серванта — не забудь витрусити з неї жовту травинку або висохлу комаху. Води в іржавих кранах не було. Дикуни привезли двохсотлітрову бочку і, крекчучи, занесли її в кухню. Використовуй, як хочеш. Пий, умивайся, готуй на ній, решта — за схемою… Їм, здоровенним охоронцям, генерал заявив, що хотів би ночувати в іншому місці, ближче до центру. Однак отримав відмову. Він гість, але гість із обмеженими можливостями.