Він не знав, скільки часу провів у трюмі. Але коли, хитаючись, піднявся на відкриту палубу корабля-примари, люди з арбалетами дещо змінили свої пози. Генерал сів на дерев’яні сходи біля кормової надбудови. «Ніякий нормальний мозок не в змозі витримати це безумство». Так він говорив собі, думаючи про те, що бачив у трюмі. А «внутрішній голос», здавалося, чекав, наче даючи йому змогу зібратися з думками.
«Ну, що там, генерале?» — врешті пролунало в голові запитання.
«Золото. Багато золота», — уривчасто повідомив генерал. Це було схоже на доповідь старшому за званням.
«Золото в різному вигляді. Вироби. Святині. Прикраси. Посуд. Усе акуратно складене в скрині й надійно запечатане».
«Як ви думаєте, що це?»
«Що?! — вигукнув генерал уголос. — Та це те, що я шукаю! Le Trésor du temple![29] Скарби Ордену храмовників!»
Крик був такої сили, що, здавалося, міг долетіти до скель на горизонті й повернутися назад — настільки потужною (єрихонською!) луною, що небо мало би впасти в море. Але воно не впало. Продовжувало висіти на своєму місці, байдуже зливаючись із морем десь далеко від бортів корабля.
«Скарби тамплієрів, генерале… Саме по них ви приїхали в Дике Поле?»
«Так. По них. Мені обіцяли їх віддати».
Генерала охопило досить неприємне відчуття. Наче він зараз видає державну таємницю. Так воно, власне, й було. Але, з іншого боку, невідомо, скільки часу він ще стирчатиме на цьому «летючому голландці» (або «генуезці», побий його грім). Сам-один. Нерухомі арбалетники не рахуються. Якщо вже ти здурів, мій генерале, то постарайся втримати співрозмовника. Навіть якщо він сидить усередині тебе.
«То ви будете говорити, сер?» — голос, здається, починав втрачати терпець.
«Гаразд. Будь що буде. Я приїхав сюди за цінностями тамплієрів. Ми знаємо точно, що вони опинилися в Москві. Їх завезли туди через Київ. І мені обіцяли, що їх віддадуть. Усе до унції… Усе, що я бачив у трюмі караки», — француз грюкнув кулаком по дерев’яній сходинці трапа.
«А на яких умовах вам усе віддадуть?»
«Ні на яких. Без умов. Він сказав: Просто приїжджайте й забирайте. Ми не дикуни. Це вам подарунок. І, я скажу, це шанс. Для всіх. Відновити історичну справедливість. Повернути в Європу те, що було вкрадене вісімсот років тому й лежало без діла. По-ідіотськи лежало, нікого не рятуючи, нікому не допомагаючи. Мертве, нікчемне золото, якого зараз так потребує вільний світ. Але, головне, — це шанс зупинити війну в Дикому Полі. Усім від цього буде тільки краще».
І де тільки взялося в генерала натхнення для такої яскравої промови? Він говорив, намагаючись переконати незримого співрозмовника, — і сам починав вірити собі. Це не просто балаканина, це благородна мета. Порятунок Європи, відновлення історичної справедливості.
Голос не перебивав його. Але в його мовчанні було щось саркастичне. І якщо це було друге генеральське «я», то воно сміялося над першим.
Він перевів подих і почув:
«То чому ви так довго не вивозите ваш гівняний скарб?»
«Чому? — генерал немов здивувався. — Не знаю. Вони чогось тягнуть. Пообіцяли й не віддають. У нас усе було готове. Режим секретності. Інформаційне забезпечення. Транспорт. Повітряний, наземний. Політики чекають лише команди. Може…»
«Що може, генерале?» — голос став дзвінким, як сталь.
«Може, він… не знає, де скарби? Знає, що вони в Москві, у нього під боком. Інакше б не викликав мене. Але не знає, де саме. Це наче стоїш перед сейфом із золотом, а ключ утрачено. Наразі сейф — це вся клята Москва».
Восковим арбалетникам не було жодного діла ні до генерала, ні до його пристрасних промов. Натягнуте вітрило, тверде, як пап’є-маше, показувало сонцю своїх золотих грифонів, що осміхалися один одному, наче дворові пси.
«Скажіть, вони померли?» — простягнув генерал руку в бік арбалетників.
«Вони? — немов замислився невидимий співрозмовник. — Чому це? Ні, не думаю. Їх просто немає, ось і все».
«А я?» — з тривогою запитав француз.
«А ви живі, — пролунав голос. — Ви є».
Від цих слів генерал аж підскочив на своєму сідалі. Голоси не обманюють. Інакше кому тоді вірити?
«І останнє запитання, — перервав його радість голос. — А він — це хто? Той, хто знає про цінності й утратив ключ від сейфа?»
Он як! Голоси теж багато чого не знають. Ну що ж, треба їх просвітити.
«Він — це Верховний. Верховний Правитель».
І над палубою повисла тиша. Цього разу вона не була ні злісна, ні саркастична. У нерухомості корабля і хвиль було щось байдуже, нескінченне і байдуже. Не відчувалося навіть внутрішнього неспокою. Генералові відразу стало зрозуміло, що голос не просто замовк. Він зник. Не треба гніватися. Не треба шкодувати про сказане. Треба просто повільно заплющитись і наповнити серце очікуванням.