— Ось що найчастіше згадує Зоя, — голосно сказала наша головна амазонка. — Саме ця буква найчастіше з’являється в тексті. Саме з цієї фрази починається майже кожен лист. Отже, ми повинні шукати в цій Москві щось таке, що пов’язане з «омегою». Або містить обриси цієї літери чи сенс цієї фрази.
Я зрозумів: на те, щоб знайти це місце у клятій ворожій Москві, яку день за днем з’їдають метастази божевілля, можуть піти роки. Зайвий же день у цьому місті наближає нас до втрати ідентичності. Та й просто підвищує шанс стати людським сміттям, шлях якого може закінчитися в каламутній річці.
— Це не той варіант, Іскро. У твоїх словах, безсумнівно, є частка здорового глузду, але є й частка божевілля. Так ми й себе тут втратимо, і скарбу не знайдем.
— Тоді пропонуй, — роздратувалася Іскра. — Заперечувати найлегше! А запропонувати що-небудь тільки Іскра може, ага?
— Є спосіб, — задумливо мовив я.
— Який? — перепитав Сірий.
— Кажи! — наполягала Іскра.
Не факт, що в мене вийде. Але, мені здається, це цілком раціональний шлях. Ви скажете, що моя пропозиція нагадує ворожіння на кавовій гущі. А що, скажіть, будь ласка, на ваш погляд, ефективніше — шукати голку в сіні чи ворожити на кавовій гущі? Адже бездіяльність — найкращий спосіб здатися. А ми не мали наміру здаватися.
— Послухайте, друзі мої, — я трохи знизив тон і градус розмови. — Софія ж мала це добро в Москву привезти. А потім десь заховати. І, як ви думаєте, кому б вона більше довірилася — немитим дикунам чи своїм людям? Ось ти, Іскро? Ти ж насправді — теж Софія. І як би Софія з Києва вчинила на місці Софії з Риму?
— Жартуєш, скомороше, — скривилася киянка.
— Отже, хлопці, треба подумати, хто зі своїх людей був у Зої Хомівни під рукою… Треба шукати італійців.
Наша Софія, яка звикла до того, що її називали іншим ім’ям, недовго думала над моїми словами. Іскра все ж була людиною дії. Як і зграя небезпечних малоліток, які підпорядковувалися тільки їй.
— Ольго! Миколо! — наказала Іскра. — Беріть обох молодших. Ідіть до закладок. Треба принести зі сховів усі наші прилади. Без електронних мізків ми не впораємося.
Я тимчасом вийняв листи, які то діставав, то ховав у торбинку. Шкіряний футляр з оксамитовою підкладкою дбайливо оберігав пергамент від згубного впливу часу. Але в будь-якого предмета є свій ресурс. І я переймався тим, як максимально довше зберегти ці листи.
— Давай ще раз згадаємо, — запропонувала Іскра, — хто входив до посольства Софії Палеолог? Хто разом із нею приїхав до Москви?
Я розгорнув текст.
«Хочу тобі нагадати, брате мій, що разом зі мною в країну боліт і лісів попрямували різні люди. І кожен знаходив власний сенс у тому, що залишив свій дім, сім'ю й наділ заради того, щоб провести залишок днів серед дикого народу…»
— Яне, знаєш, уся ця порожня лірика й поетика годяться для епістолярного жанру… — перебила Іскра. — Це все зайве. Переходь до суті справи.
— Добре, — погодився я й перескочив на абзац нижче.
«Як і домовлено було з московським князем, нашу дорогу через королівства на схід від Венецїі забезпечував Джан Батиста делла Вольпе[30] з Віченци. Кажуть, замолоду він був у полоні в татар, а потім навчав московських майстрів карбуванню монет. Чи то тут, чи то в татар він прийняв східний обряд. За те й відправив його князь Московський просити моєї руки. Разом з делла Вольпе напросився і його племінник, Антоніо Джіларді[31], відомий тим, що викуповував свого дядька з полону. Він досить розумний співрозмовник, до того ж обізнаний у деяких точних науках, що мене трохи дивує. Доїхали до Москви й обидва Траханіоти[32] разом із твоїм довіреним Димитрієм. Найбільше нервував кардинал Бонумбре[33], бо ж, сам розумієш, легше бути єпископом в Аччії, ніж посланцем Святого Престолу серед кабанів та ведмедів. Був би він сповнений любові до самотності та тварин, як Святий Франческо, то, напевно, зміг би знаходити задоволення в кожному новому дні, що приносив нові небезпеки. Але, на жаль, таких, як Франческо з Ассізі, я поруч не бачила. І, мабуть, найкращий із моїх супутників — це киріє Гаврас Константин[34]. Він той, хто до кінця захищав наше з тобою рідне місто й ледь не загинув на його стінах. Та ти й сам добре знаєш його. Ми з тобою маємо бути вдячні долі, що киріє Гаврас супроводжував нас, таких беззахисних і нетямущих, під крило нашого батька Фоми. Однак тепер він прийняв сан».