— Не гріє, — хмикнула вушанка.
— Можу допомогти продати борошно. Швидко й вигідно.
Вдихаючи білий злаковий порошок, який піднімався над лантухами, я думав, що з мене вийшов непоганий парламентер. Після слів про вигоду фермер вказав мені на причіп — і я видерся на самісіньку вершину борошняної гори. Їхати було незручно, борошно на кожному вибої просочувалося крізь лантухи й набивалося в ніздрі. Мене трусило й підкидало. Та краще погано їхати, ніж добре йти. І я терпляче їхав, раз у раз відважуючи теплі слова подяки власникові рушниці й вушанки.
— А хто в тебе в Ростові? — питав він.
— Батя, — відповідав я.
— Хіба твій батько ще живий? — щиро дивувався фермер. — Такий старий?
— Ні, «Батя» — це позивний мого бенефактора…
— Та? — розгубився сільський комерсант.
— Ну, клієнта. Так зрозуміліше?
Незнайоме слово дещо насторожило фермера:
— А ти, бува, не укр? Чи не з-за Стіни?
— Ну, глянь на мене, — кажу, — схожий я на укра?
Як виглядає справжній укр, фермер не знав. Зате він знав, що не може укр скидатися на обшарпаного волоцюгу-скомороха. Йому залишалося тільки роздумувати над тим, хто ж то такий — мій бенефактор. Покровитель, себто.
— Батя-батя-батя… — перебирав варіанти фермер. — Це часом не отаман Козій?
— Він, — спокійно підтвердив я.
— Та ти що! — пожвавішав фермер, і його обличчя аж засяяло, ніби на нього впав промінь світла через напіввідчинені двері неабияких можливостей. — Дуже добре, це дуже добре!
Його нога так весело натиснула педаль газу, що я мало не злетів із лантухів.
— А давай-но, скомороше, пісню заспіваємо! Знаєш якусь?
— Вот, новый поворот!
И мотор ревет,
что он нам несет?[4] — заспівав я на всю горлянку.
Я знав багато давніх пісень. Вушанка попереду плескала крилами. Двигун весело підвивав мені, наче розумів, залізяка стара, що пісня про нього.
Але Дике Поле завдає удару в той момент, коли ти цього найменше ждеш. Степ не буває безпечним. Нестримні веселощі безтурботних подорожніх, як це зазвичай трапляється в наших краях, виявилися короткими й передчасними.
— Заткнись! — гаркнув фермер і різко викрутив кермо праворуч, у бік старої траси.
Розділ 3. Дике Поле
Я не відразу зрозумів, у чім річ. На щастя, його селянська кмітливість спрацювала швидше, ніж моє ослабле відчуття небезпеки. Попереду бовваніло занедбане село. Будинки похмурі, недоглянуті. Деякі з забитими вікнами. А в інших вікна та двері вибиті, виламані. Дірки в давно не латаних шиферних дахах не давали жодної надії на те, що в селі ще хтось живе.
Але люди тут усе-таки були. Так, вони були тут саме тоді, коли наш самохідний візок наближався до крайніх хат. На околиці села стояв довгий автобус. Обшарпаний, іржавий. Жодної цілої шибки. Але, поза сумнівами, автобус був на ходу. Двигун працював на холостих, із вихлопної труби клубочився їдкий дизельний дим. На привареній до даху автобуса саморобній довгій решітці, щільно прив’язані один до одного, лежали лантухи, сумки й пакунки. Я здивувався, як це численні пожитки пасажирів не розкидало на вибоїнах степової дороги.
Тут же були й пасажири. Вони сиділи колом, поруч із автобусом, прямо на землі, по-турецьки схрестивши ноги.
Здавалося, велика компанія гріється коло багаття. Але багаття не було. Посередині кола стояла людина. До автобуса було занадто далеко, аби почути голоси, але з того, як жестикулював чоловік у центрі кола, видавалося, що він один говорить, а інші — уважно слухають.
Водій помітив те, чого не побачив я: у руках того чоловіка був автомат. І в тих кількох, на даху автобуса, теж.
— Мерщій мотаємо звідси, — шепнув власник вушанки. Її вуха метлялися, мов крила переляканої птиці.
Але мотати треба було тихо. Водій скинув газ, і наша барбухайка майже нечутно відповзла за покинуті халупи.
Люди з автоматами жваво скидали вниз тюки й лантухи. Вони падали в кузов сіро-зеленого, як мій бушлат, пікапа. Його я помітив не одразу, а лише за мить до того, як між ними й нами опинився старий занедбаний будинок.
— Що це? — запитав я водія.
— Грабіж, — швидко відповів той. — Фермерів грабують.
Я кивнув. Нам невимовно пощастило побачити грабіжників раніше, ніж вони — нас. Інакше наш вантаж очікувало б те саме, що й поклажу на даху автобуса. А якою буде доля їхніх власників, можна хіба здогадуватися. Ні перевіряти здогади, ні, тим більше, розділяти долю людей, що сидять на землі, ми зовсім не хотіли. А це могло статися, якби розбійники почули наш двигун. І тому, навіть опинившись під прикриттям старої хати, ми прагнули якомога тихіше забратися звідси. Ми поспішали, але дуже повільно. Обережно, тихо, без суєти. На найнижчих обертах.