— Дивися сюди, Яне, швидше, — сказала вона, смикнувши мене за рукав.
Не послухатися її було неможливо. Я повернув голову туди, куди вказало дівчисько, — і побачив мармурову ступінчасту піраміду. Це був мавзолей давнього деспота. На лицьовому боці зикурату — п’ять величезних літер його прізвища. За мавзолеєм шкірилася зубчастими бійницями червона стіна. Що мені хотіла показати Іринка, я так і не зрозумів.
— Бачиш? — вимогливо запитала вона.
— Ні, я нічого там не бачу, — відповів я. І знову повернув голову в бік дерев’яного ешафота.
— А за стіною бачиш? — не вгамовувалася вона, сіпаючи мій рукав.
— Ні, і там не бачу нічого, — відмахнувся я від неї. Кривавий поміст діяв на мене, як магніт на метал.
— Правильно, Яне! — майже кричала Іра, намагаючись перекрити виття натовпу. — Там нічого нема. А повинен бути Вознесенський монастир. Зрозумів?
— Що ти сказала? — я почав вловлювати зміст її слів. — Що там має бути?
— Той самий монастир. А його нема!
Я уважніше подивився на стіну за ступінчастою вежею. Згідно з нашими кресленнями, саме там і спорудив італієць Алоїзіо величезний білий монастир із царською усипальницею та золотими банями.
Але не було там сусального золота. Я протер очі. Невже ми дали маху в розрахунках? Нам треба терміново пробратися в Кремль. Хоча б для того, аби пересвідчитися в своїй «геніальній» помилці.
— Ви не знаєте, як пройти в Кремль? — запитав я чоловіка ліворуч від мене.
Ох, дарма я це зробив…
— Знаю. Як не знати? А ви хіба не знаєте?
Певно, запідозрив, що я — новгородський лазутчик. Коли ж нарешті в цій країні перестануть шукати шпигунів?
— Люди добрі! Він у Кремль захотів. Він псих або шпигун. Ловіть його!
Треба було щось робити. «Давай у натовп!» — підштовхнув я Іринку в спину й сам пірнув за нею в людське море. «Шпигун, шпигун! — почув я за собою. — Новгородський шпигун!». Пильний московит намагався звернути увагу земляків на мене, але його збуджені одноплемінники в цей момент були більше зосереджені на жорстокому видовищі посеред площі. Нам удалося сховатися. Судячи з нервової та підозрілої реакції того чоловіка, потрапити в Кремль досить легко. Як усе-таки мало ми знали про Москву! Надто мало як для людей, на яких покладалася така непроста місія.
— Іро, дитинко, — прошепотів я, нахилившись до її вуха, — удвох нам туди не пробратися. Треба, щоб зайшов хтось один.
— Я боюся, — пропищала вона. — А раптом мене там схоплять?
— Не бійся, маленька. Удвох нас швидше схоплять. Бачиш, той дядько в натовпі вже доповів, що шпигунів було двоє. Дорослий і дитина. А окремо нас не спіймають. Довірся мені.
— Якщо я підніму дві руки вгору — значить, не спрацювало, — вирішила вона вголос.
Вона не переставала дивувати. У цьому маленькому створінні була і завзятість, і, водночас, якась покірність, разом із мудрістю дорослої жінки.
Після розвалу імперії, або, як тут його називали, «найбільшої геополітичної катастрофи», Кремль зачах. Коли на вулицях Москви точилися бої, кожна банда обов’язково хотіла захопити Кремль. Їхні ватажки вважали, що володіння цими фортечними стінами має якийсь сакральний сенс. Стіни, до речі, досі зберігали сліди тих особливо смутних часів. Кольорові написи донесли до нас пам’ять про відчайдухів московського минулого. Літер у два, навіть у три людських зрости ніхто не стирав. «Хазяйство Костиля» — попереджали напівстерті закарлючки праворуч від Спаської башти. Хто цей Костиль, уже ніхто й не згадає. Як не згадає Сергія Михася, з чиєї волі було нашкрябано грізне попередження поверх імені попереднього «хазяїна»: «Хто ввійде, матиме справу з Михасем». І в дужках уточнення: «(Сергієм)». Певно, в Москві тоді водилося занадто багато Михасів, і треба було конкретизувати, який саме з них нині сидить у фортеці. Кастети, Шпинделі, Сан Саничі й Ашоти — всі ці люди прагнули залишити по собі довгу пам’ять. Це їм, власне, частково вдалося.
Мене звуть Озімандіс, цар царів,
Побачте справ моїх величчя — і заклякніть![35]
Ці графіті, по суті, нічим не відрізнялися від написів на давніх п’єдесталах. Або від інстинктивного рефлексу хижаків, що мітять свою територію.
А Кремль кинули напризволяще. Спершу народ потихеньку розтягував уламки розкоші, що збереглася в його палацах. Потім, коли цупити вже було нічого, міську фортецю зайняли прокажені. Спочатку їх сюди привозили з усієї імперії. Але потім, коли зв’язки між частинами великої землі обірвалися, прибулі лишилися тут назавжди. Вони не хотіли повертатися у свої спустошені міста й загублені села. Якою б гнилою не була Москва, за її межами ще гірше. Звичайні люди ходити у Кремль боялися, — та й що там робити? Красти вже давно нічого. А ось «проки» — інша справа. «Проками» називали цих нещасних. Вони нічого не боялися і бродили в пошуках їжі вулицями Москви. Бувало, що й дзвіночків своїх не вдягали. Щоб хвороба не викосила все місто, і наказав Верховний Правитель загнати «проків» у кремлівське гетто. Одного ранку прокажені, прокинувшись у Кремлі, з’ясували, що всі виходи з фортеці закладені каменем і запечатані бетоном. Крім одного, перед яким стояла варта похмурих бороданів, що говорили з горловим кавказьким акцентом. «Кожного, хто спробує перелізти через стіну, чекає ось це», — сказали кавказці, випустивши поверх голів прокажених довгу автоматну чергу. Колонія перетворилася на справжнє гетто. А де перебуває нинішній Верховний Правитель міста, ніхто не знав. Ні з цього боку стіни, ні за нею.