— Я готовий, — смиренно сказав француз.
— Моє бажання дуже просте, Ваша Високоповажносте.
Верховний Правитель перестав посміхатися. Його обличчя стало серйозним. Навіть трохи злим.
— Ви підете до Стіни й почнете готувати прохід.
— Що? — не зовсім розібрав генерал.
— Ви почнете готувати прохід для конвою зі скарбами тамплієрів.
— Але, дозвольте, — сторопів європеєць, — ми ж говорили про те, що золото перекинемо повітрям. Забезпечимо приземлення вантажних орбітальних літаків. Або коптерів, якщо з літаками не вийде.
— Ні, — сказав Верховний. — Ви не зможете все вивезти коптерами. Усе змінюється, і я не можу дати гарантії безпеки вашим аеропланам. Тому потрібна диверсифікація ризиків. Відправимо конвой сушею. З частиною вантажу.
— Це ризик, — занервував генерал. — У Стіні є тільки один прохід. І він вважається секретним.
— Я не вимагаю від вас координат проходу, — заспокоїв його Правитель. — Принаймні зараз. І, мені здається, у ваших інтересах вивезти весь вантаж якнайшвидше.
— Але до чого такий поспіх? — поцікавився генерал. — Щось трапилося?
— Так, план дещо змінився. Але все це на краще, мій генерале. Усе, що не робиться, на краще.
Правитель був у чудовому настрої. І генерал, незважаючи на постійне очікування підступу, теж вирішив, що це добре. Добре, що Верховний попросив його організувати коридор. Отже, скарби повернуться туди, звідки їх вивезли. А таємна місія генерала серед дикунів нарешті закінчиться. І, може, світ зміниться на краще. Дикуни потягнуться до цивілізації. І впадуть стіни, які розділили світ. Адже саме заради цієї високої мети генерал погодився ризикнути життям. «І навіть чимось ціннішим за життя», — говорив собі француз.
Утім, усе ж іде, як треба, хіба ні? Він стомився сидіти й чекати. І ось нарешті добрий знак — очікування скінчилося. Звісно, скарб ще не під контролем миротворців, але вже почалося обговорення деталей. Генерал відчув полегшення. Отже, Верховний Правитель був чесний із ним.
Але навіщо він улаштував цей турнір? Певно, тому, що господар міста любить широкі жести й театральні вистави. Його найближчі сподвижники в ролі глядачів нікуди не годяться. Не оцінять красу гри. А ось генерал-чужинець — прекрасний об’єкт для окозамилювання. «Ну що ж, — поблажливо подумав француз. — Треба прощати партнерам маленькі слабкості, коли ведеш із ними business as usual[36]».
І він поїхав назад — до єдиного переходу між цивілізацією та Диким Полем. Крутячи кермо електромобіля, він із подивом відзначав, що машина поводиться так само добре, як і того дня, коли він уперше долав неймовірне бездоріжжя. Акумулятор заряджений. На індикаторі — 96 %, а це означало, що позашляховик міг проїхати майже тисячу кілометрів. Він міг тільки здогадуватись, як дикі халдеї Верховного змогли розібратися з таким високотехнологічним автомобілем. Розумні датчики контролювали дорожнє покриття, і там, де було можливо, переводили джип у режим автопілота, дозволяючи водієві зняти напруження і трохи відпочити. Хоча генерала ніщо не напружувало й не дратувало. Навіть дикунські блокпости, яких із наближенням до Стіни ставало все менше й менше.
Перед самою Стіною повітря світилося блакитним сяйвом. Діяло захисне поле. Для людини воно було нешкідливим. Будь-хто міг підійти до Стіни й торкнутися її монолітної основи. Але варто було в зоні впливу поля з’явитися з металом у руках, як тіло починали викручувати спазми. Доводилося кидати залізяки й відповзати геть. А з дронами ще цікавіше: у штучній блакиті повітря безпілотник миттєво відключався й падав на землю простою купою кольорових металів.
Але білі позашляховики з написом «Об’єднані Нації» блакить захисного поля пропускала. Треба було тільки знати місце, де для них відкритий спеціальний вхід. І генерал, звісно, його знав.
Він перевів машину в режим ручного управління й, не знижуючи швидкості, поїхав до Стіни. Дорога тут давно вже втратила свою благородну назву, і комп’ютерний інтелект автівки ледь не втратив глузд, намагаючись вирахувати всі ями та вибоїни. Збоку могло здатися, що за кермом джипа сидить божевільний, який хоче врізатися в сірий бетон. Ця ділянка Стіни нічим не відрізнялася від інших, на багато сотень кілометрів, що праворуч, що ліворуч. Але чоловік за кермом чомусь вибрав саме це місце для того, щоб випробувати міцність свого бампера.
Генерал набирав швидкість. Індикатор показував сто десять кілометрів на годину. Для асфальту небагато, але на бездоріжжі ризиковано. Навіть для такої розумної машини. Генерал глянув на датчик зближення з ціллю. Прилад відмовлявся бачити перешкоду. Чи то він не працював, чи то його скрутили кострубаті руки орків. Але водія відсутність сигналу анітрохи не здивувала. Машина стрімко в’їхала у блакить захисного поля. До Стіни лишалися лічені метри. Повітря над автівкою заіскрило синім.