— Я взнав про ці цифри вже після вашого походу в Кремль. Сірий вчасно мені доповів. Але Сірий, хай йому грець, не міг визначити їхній порядок. Яка з них перша, яка друга, а яка третя. Що з нього взяти? Він лише фермер. Тупуватий, пам’ять нікудишня. І ледачий. Як ви його там диверсійній роботі навчили, навіть не знаю. Мої оплески. Так от, якби він спитав тебе, що за чим іде в цьому ряді чисел, ти б щось запідозрив. Так же? Так. Він пробував, але злякався… Мені б заспокоїтися, — мої аналітики рано чи пізно дізналися б порядок тих цифр. Але часу було дуже мало, практично не було. І тоді я вирішив, що ти сам віддаси мені цей код. Напишеш своєю рукою. Набереш пальцем. На старому цифровому замку. Цифра, «зірочка», «решітка»… Двері відчинялися просто натисканням на «решітку», — але про це знав я, а не ти. Ти думав, що в тебе тільки одна спроба. І тому я майже не ризикував… Ти сам мені здав ядерний код. Тепер розумієш, чому ти — дурник?
— Ні, не розумію.
Я не брехав і не лукавив. Я справді не розумів того, що зі мною відбувається. Цифри, які цей негідник витягнув із моєї голови, могли накоїти страшних бід на нашій маленькій планеті. Але загадка для мене полягала в тому, як вони туди потрапили. Хоча… чи така вже й загадка?
— Ти не скоморох, Яне. І, швидше за все, ти не Ян узагалі. Ти просто сейф, у який поклали чужу таємницю. А я її із сейфа забрав. Тепер ти мені не потрібен. Ти нікому не потрібен. Ні ти, ні твоя зграя.
Вісім. Дев’ятсот дев’ятнадцять. П’ятдесят сім. Чотири. П’ятдесят три. Цей код був у мені весь час. Він не просто так примарився вві сні. Першим підняв його з неясних глибин моєї підсвідомості професор Андрій Лелека. Приєднав дроти, ввімкнув свою таємничу шарманку і, зануривши мене в сон, одночасно вивів зі сплячки іншу особистість. Розкидав стелажі з фальшивими спогадами — і під ними знайшов справжнього мене. Потім з’ясувалося, що той код був в основі схеми скарбу, захованого під царською гробницею в Кремлі. Мабуть, то була помилка. Але тепер Верховний Правитель розвіяв усі мої сумніви стосовно того, навіщо я пам’ятав цей набір із дев’яти цифр. Заради того, щоб у руках коротуна на товстій підошві опинилося все — і скарби тамплієрів, і ключ до запуску ядерних ракет. Дикун знову у виграші.
І тут він узяв остиглий кухоль із кавою.
— Може, будеш? — немов із ввічливості простягнув мені. Я заперечливо похитав головою.
— Ну дивись. Іншої нагоди в тебе, схоже, не буде, — сказав Правитель перед тим, як залити у своє горло залишки дорогого напою.
Йому лишалося недовго. Але й мені, мабуть, теж. Те, що я зробив, було тільки помстою. А помста вже не могла змінити нічого. Отже, не мала жодної мети. Крім однієї — вбивства. Іти на яке мені суворо заборонялося.
Вміст медальйона призначався мені. Скоморох не може заподіяти каліцтво іншій людині. Він не має права забрати чуже життя. Але вільний піти зі свого — тоді, коли захоче. Коли треба вибирати між «бути» й «не бути».
Не вбий. Моя головна заповідь.
«Я порушив це правило. Але я ж не Ян, не скоморох», — заспокоював я себе.
«Ти порушив це правило. Ти переступив закон. Ти зробив це до того, як дізнався, що ти — не скоморох», — говорив мені мій внутрішній голос.
«Усього за кілька хвилин до того», — не здавався я.
«Це нічого не змінює», — мій внутрішній співрозмовник був невблаганним.
Напевно, ви знаєте, як воно буває, коли твоє життя стає суцільним розчаруванням. Але, готовий посперечатися, вам невтямки, що робити, коли з’ясовується: все твоє життя було не твоїм. Проживаючи чужу, імплантовану в мене історію, я вже нічого не пам’ятав про свою, справжню. Скільки мені років було, коли мені стерли пам’ять, щоб заховати в ній ті прокляті цифри? Не знаю. Не згадаю. Ким я був до цього? Що я відчував, коли був собою? Як мене називала мама, коли лаяла чи хвалила? Хто вона, жінка, яка подарувала мені життя? Де я, врешті, народився, в якій родині, в якій країні? Ні, цього не може бути! Я ж пам’ятаю, як Коля Бурят учив мене грецької мови і змушував повторювати щоранку: «Стріпстпе арістера, стріпсте дексія, ефсія»[37]. А я, виявляється, нікуди не рухався. Стояв на місці, перебуваючи в полоні своїх мрій, поки навколо мене не почав рухатися весь світ. Світ збожеволів. Мені б перевірити, чи не бреше Верховний Правитель. Але цифрочки, цифрочки… Дев’ять знаків у моїй голові, заради яких цей карлик улаштував весь отой недешевий спектакль із бетонним підвалом під вівтарем. А замість скарбів там лежала тушка сірого щура. Колір імператорського мундира. Тепер це новий стиль вітчизняної влади. Моєї, рідної, дикої. І нема чого тут лити крокодилячі сльози за тим, що я так і не повернувся у світ летючих потягів, білих кімнат і професора Лелеки. Сильний їсть слабкого. Найсильніший їсть сильного. Закон Дикого Поля. І одного разу, коли Московія зжере Новгородську Республіку разом із Ростовом і територією «кротів», тут відновиться справедливість хаосу. Дике Поле навік возз’єднається з країною боліт. І я цьому допоміг. Або не я. А отой, другий. Який разом зі мною живе в мені. І той другий давно вже знищив першого. Я не просто канібал-імплантант — я самоїд, що дозволив одній моїй особистості зжерти іншу. І немає мені ні прощення, ні покути…