Мабуть, варто було мені почати не з ярів та дронів, а з себе. Звуть мене просто — Ян. Прізвище не має значення. Не тому, що таємниця. А тому що кому воно треба, те прізвище? Немає в мене ні минулого, ні майбутнього. Нікому про мене згадувати, окрім моїх товаришів. Але товариші тепер далеко. Вони пішли слідом за армією, на північ, — сподівалися розрадити тих нещасних, через чиї землі рухається військо. Пісні, танці, легенди, медитації. От і все, що вони можуть тим людям дати. Цього найчастіше вистачає, аби пробудити життєву силу. А я ось лишився один такий, на всеньке Дике Поле. Ви, сподіваюся, здогадалися, хто я. Я скоморох. Під брезентовою плямистою курткою на мені інша — барвиста, пошита з клаптиків. Вона дещо нагадує тест на кольори. Я стараюся берегти її. Колись розкажу, де я її взяв. «Richard of York gave battle in vain»[1] — ну, далі відомо. Так я говорю подумки, коли починаю обертатися. Повільно, а потім усе швидше, швидше. Допомагаю собі правою ногою, розганяю себе. Ліва — в самісінькому центрі уявного кола. Швидкість зростає. Я ніби перетворююся на величезну дзиґу. А ті, що спостерігають за мною, впадають у стан, подібний до трансу. Їхні очі напівзаплющені. Їм здається, що вони чують давню мелодію, і ця мелодія, ніби розчин марганцю, прочищає всі засмічені страхами, захаращені тяжкими споминами шляхопроводи їхньої свідомості. Вони бачать, як моя кольорова одіж стає сліпучо-білою, їм це здається чаклунством. Хоча це просто фізика. Білий колір складається з коливань різної частоти. А отже, із різних кольорів. Біле — це завжди мішанина кольорів. От я їх і змішую — своїм обертанням.
Та вони, мої глядачі, не розуміють цього, вони вважають, що тільки скоморохи знають, як змішувати барви. Хоча яка різниця, що вони собі думають? Головне: після моїх вистав люди вже менше думають про війну, про шматок здобичі, вирваний із пащі ближнього. Хоч на деякий час забувають свою прокляту природу, яка заважає їм стати людьми. Як казав один давній мудрець, — сійте прекрасне, добре, вічне… «А що є вічність?» — іноді думаю я.
Чого мене сюди потягло, на це дике обпалене поле, я не казав нікому, та й не було в цьому особливої потреби. У Таганрозі, у «кротів», за мій виступ мені подарували багато різних старих карт. «Краще б подарували хорошу запальничку», — подумав я, розкладаючи багаття за містом. Треба було зігрітися і приготувати вечерю. Я кидав у вогонь поліровані брусочки — там, де я ночував, їх було багато. Сюди після Катастрофи звозили всі токсичні меблі з державних будівель. Такі будівлі дезінфікували передусім. Меблі скидали у величезний склад. Потім місце в боксі скінчилося, і звалище завойовувало все більше простору. Потім усе зупинилося. На меблі та їхню токсичність уже ніхто не зважав. І зараз тих небагатьох, хто має перепустку на вихід із міста, дрова із залишками номенклатурної поліровки не просто виручають, а таки рятують. Від голоду й холоду. Меблі горять швидко. На такому веселому багатті завжди зручно готувати який-небудь суп із їстівної рослинності, якої тут доволі. Хоча «кроти», переконані, що меблі отруєні радіацією та хімією, не дуже-то раділи наляканому містянинові з в’язанкою дерев’яних ніжок за спиною. Охоронці міста часто віднімали в мене дрівця. Казали: утилізуємо. Ага! Знаємо ми вас! Забрали здобич і спалили. Грілися біля радіоактивного багаття марнославства. Як же вам хочеться вихопити й собі шматок од цієї страшної безконечної війни за виживання. Хоч в’язанку дров. Хоч калорію тепла…