Ми втрьох сиділи біля вогнища й простягали змерзлі руки до вогню. У країні вічної осені завжди бракувало тепла, особливо ночами. Іскра куталася в ковдру. Фермер діловито підгортав під себе краї спальника. Я підкидав у вогонь дрова, дивився на снопи жовтогарячих іскор і слухав пісні, які співали бійці Рябого під гітарний перебір.
Черный ворон, друг залетный,
Где летал так далеко?
Ты принес нам, черный ворон,
Руку белую с кольцом.[5]
Ніколи раніше не чув! Та це ж справжня бандитська пісня Дикого Поля! І ритм такий, як їхнє бандитське життя, — то тужливий, то загрозливий. І чим далі, то більше та пісня ставала схожою на кривавий сюжет старовинного роману.
Вышла краля на крылечко,
Пошатнулася слегка,
По колечку опознала,
Чья у ворона рука,
— горлали степові флібустьєри, побрязкуючи автоматами. Я аж здригнувся, уявивши емоції, які вони відчувають, насолоджуючись такою історією. А чого від них самих можна очікувати? Зокрема, коли повертаєшся до них спиною? Пісня будила сильні видіння і жахливі фантазії.
— Іскро, звідки ця пісня? Я її ніколи не чув, — запитав я нашу супутницю.
— А-а-а, — відмахнулася дівчина. — Нізвідки. Просто старовинна пісня. Рябий — старий. Це з його молодості. Він таких пісень пам’ятає трохи більше, ніж до фіга.
Ми багато з нею встигли за цей день. Догнали колону Рябого. Поговорили про минуле. Помріяли про майбутнє. Але, головне, прикинули план дій. Він мені здався нереальним. Але я його уважно вислухав. І оскільки в мене не було іншого варіанту, окрім лишитися з людьми Рябого, я мовчки слухав усе, що казала Іскра.
— Ти думаєш, тебе пощадили з гуманних міркувань? — сказала вона по-інтелігентськи.
Відповідь була зайвою. Та Іскра її й не чекала. Продовжила:
— Просто Рябий вирішив, що ти йому потрібен. І цей селюк теж стане в пригоді.
Щойно машини «кротів» від’їхали від нашої барбухайки, Рябий забув про нас. Він, звісно, впізнав мене. Як було не впізнати? Але старий бородань вирішив мене позбутися, щойно в його горлорізів виникла підозра, що ми — ворожі диверсанти. У цьому був він увесь. Дбав про людей, які йому навіщось можуть знадобитися. А до тих, хто не потрібен, він не мав ні пощади, ні прощення, ні жалю. Відпрацьований матеріал. Я мусив згинути за компанію з фермером, і квит. І тут мені допомогло моє коротке знайомство з Іскрою. Ті кілька годин, поки мій час відміряли лапки комахи, а час Рябого крутився на ободах бронетранспортерів, Іскра переконувала свого командира, що мене рано ще списувати.
Вони сиділи в шоломофонах під захистом старої броні й перемовлялися по внутрішньому зв’язку.
— Він знає ситуацію. Він знає людей. Йому довіряють — він же скоморох. І в нього є купа легальних приводів проникнути всередину. Як зрозумів?
— Зрозумів. Але поки ніяк. А фермер?
— А фермер теж може стати в пригоді. Простак, що володіє зброєю. Чим тобі не шпигун? Треба тільки знайти спосіб тримати його на повідку.
— Дивись, щоб цей повідець не затягнувся навколо твоєї шиї.
— Не зрозуміла. Що ти маєш на увазі, начальнику?
— Як це — що? Може, він не такий простак, як тобі здається.
— Ні, не здається. Інакше б не зв’язався зі скоморохом.
— А чому ти вважаєш, що скоморох — це скоморох? Він може бути переодягненим укром. Перебрався через Стіну, і…
— І ти віриш у цю маячню про те, що украм тут щось треба? Я про укрів чула сотні разів. Але жодного разу не бачила. А ти їх бачив?
— Давно. Коли молодим був, — ухильно гаркнув Рябий, повертаючи дискусію в потрібне йому русло. — Так чому ти вирішила, що скоморох — це скоморох?
— Тому що він бачив мене на позиції. І нікому нічого не сказав.
Ватажок степового воїнства подумав. І вирішив:
— Добре. Бери мотоцикла. Їдь назад. Ти знаєш, де нас потім шукати.
І, вже стоячи на броні, крикнув їй услід:
— Тільки обережніше з розтяжкою! Хлопці від душі поставили.
Я став частиною їхніх страшних планів. І фермер теж. Вони зрозуміли, що ми можемо знадобитися. Як набір рідкісних інструментів. Рябий вирішив, що 2054-й рік — це найкращий час, щоб покласти край чварам «князів» Дикого Поля і прибрати владу до своїх рук. Тому він захопив Єйськ. Тому його колона йде на Ростов. І я впевнений, що це не одна така колона. Не знаю, як і чому він вирішив покінчити з Батею, в якого є термобаричні знаряддя, керовані супутниками, і всевидющі дрони… А-а, ось чому Іскра збила дрон! І, напевно, той дрон, який я бачив, був не єдиний, знищений нею. Вона била по «очах» козаків. О, як точно вона била! Старий патрон, чотирнадцять із половиною міліметрів, виявився ефективнішим за всі технологічні дива, які дісталися козакам після колапсу величезної країни. Вони осліпли — і, поки переорювали своїм напалмом степ, прогледіли наступ дикої орди лазутчиків, які не мали жодних принципів. Спершу Іскра не сказала Рябому, що зустріла мене біля своєї снайперської «лежанки». Розуміла: за свідка, залишеного живим, ватажок із нею не панькатиметься. Але, з іншого боку, все вийшло якнайкраще. Підозрілий свідок виявився чесним блазнем — він не зрадив їй. Не доповів козакам про снайпера, що збиває їхні дрони. Якщо скоморох не з козаками, то він, вочевидь, із «кротами». Не інакше. Про загальновизнаний нейтралітет скоморохів можна забути.