Глашатай дочекався, поки лють народна закипить до певного градуса, а потім різко викинув угору руку з розкритою долонею. Натовп замовк.
— Не хвилюйся, козачий люде! — продовжував оратор. — Ворог до ноги розбитий. Перемога за нами!
— Радість… радість… радість… — підказали людям голоси в натовпі.
І натовп завив од захоплення, як збуджена німфоманка, що живе мріями про сильного та брутального самця. Рука глашатая підказала, що треба дещо стримати запал.
— А зараз, — оголосив оповісник, — за розпорядженням батька нашого, отамана Козія, почнеться вистава мандрівних скоморохів! Любо, народе?
— Любо… любо… любо… — нетерпляче загомоніли штатні під’юджувачі. Утім, підказка була зайвою — вся площа вибухнула гучним «Любо!». Продавці збитню заметушилися, заснували серед хмільних веселощів.
— І не забувайте, що спонсор свята — перша козацька ґуральня збитню! — вигукнув наостанок глашатай.
Його вже ніхто не слухав. «Другий кухоль безплатно!» — збитенники, як за командою, почали заманювати клієнтів пропозиціями, які краще за слова переконували народ у тому, що справа Всевеликого війська Донського єдино правильна. І збитень у них — міцний. Міцніше не буває. Озброєні довгими киями бородаті дядьки почали розчищати дорогу артистам. Трьом скоморохам.
Сподіваюся, не варто пояснювати, що цими блазнями були я і двоє моїх вимушених помічників. Пропащий бандюга Капсюль і розгублений фермер Сірий. На головах у нас дзвеніли класичні ковпаки з дзвіночками. Лиця розмальовані так, що навіть осавул, від якого ми втекли, ні за що б нас не впізнав.
— Слухай, чесний народе! — пролунав мій зачин. — Починаємо хоровод!
Мій голос звучав могутніше і приємніше, ніж глашатая. Я мусив сподобатися юрбі. Так сказала тітка Галя. Мені дозволили виступати. Але натовп зібрала вона. Її спроможність організувати наш виступ, сидячи у глибокому підпіллі (або, що ближче до реальності, на горищі), мене щиро захоплювала. Напевно, тітка діяла через дітей, які то втікали, то поверталися через таємні входи-виходи таємного лігва небезпечної мстивої жінки.
— Гроші повсюди в пошані,
Без грошей не знайдеш кохання.
Хай ти мерзенний поганець —
З грошима ти маєш пошану.
Не сумнівайтеся, люди:
Гроші панують повсюди![7]
— схопив я відразу бика за роги, вибравши з репертуару те, що знайде відгук у хворих та вразливих душах козаків. І відразу ж потрапив у точку — хоч вірте, хоч ні. Площа вибухнула оплесками, яких я давно вже не чув. Ні в Ростові, ні в Єйську. І дивуватися тут нічому, адже я вимовив ключові, завжди бажані слова. Любов, гроші та слава завжди були тим набором, про який мріяла більшість людей. «Не робити нічого, мати все», — ось вона, наша національна ідея.
Капсюль і фермер дивилися на те, що роблю я, і все повторювали. Вони нагадували маріонеток, яких могутня, але невидима рука смикала за ниточки. Їхні рвучкі ламані жести виглядали жалюгідною пародією на мої помахи й повороти. Я пустився в танок навприсядки. А ці двоє, висолопивши язики, як старі хорти, ледве дибали за мною. Я не на жарт перелякався, що нас швидко викриють. Козаки, як відомо, жалю не знають. Ні до жінок, ні до дітей, ні до мандрівних скоморохів. Тепер лишалося хіба що якнайголосніше кричати «Амель» і сподіватися, що я привертаю більше уваги, ніж мій сумбурний кордебалет. Але невдовзі мої супутники наловчилися досить непогано танцювати. «От молодці!» — подумав я і заспокоївся. Скинувши верхню робу, я відкрив глядачам своє барвисте вбрання з клаптиків. А потім закрутився навколо власної осі. Мій улюблений номер — вихор скомороха. Я кружляв, спрямовуючи свій погляд у центр, у самісінький зеніт білястого осіннього небосхилу, і моїм нещасним глядачам здавалося, що я перетворююся на білу пляму. Єдину світлу пляму в їхньому скотинячому житті, ледь підсолодженому дармовим збитнем.
— Та ти укроп! — чулися вигуки десь у юрмі. Когось били ногами. До крові.
— Ах так? Ну добре, мать вашу в бік! — відповідь на «укропа» не забарилася. А за нею — і розмашисті удари кулаком по морді. Теж у кров. Гуляв народ…
Цей натовп лякав мене. Але збуджував Капсюля. Він перестав крутитися за класичними канонами мистецтва скоморохів і застрибав на місці, ще дужче нагадуючи злісну мавпу. «Ану, вріжте йому. Так-так, легенько… вріжте йому… вріжте йому», — сичав він зі сцени, поки я застосовував свої терапевтичні методики. Але вони тут не працювали — на відміну від зміїного шипіння Капсюля.
— Вріжте йому, вріжте йому, — почала ритмічно скандувати одна частина натовпу.