Капсюлеві не подобалося те, що він чув. Місія амбітного бандита втрачала свій сенс. «Як же так?» — його обличчя тямущого примата не могло приховати очевидного запитання. Яке, звісно ж, варто було вважати риторичним.
— Чекайте, чекайте! — мало не кричав він спересердя. — Так і напалмом ви не керуєте?
— Яким напалмом? — здивувався старший.
— Це вони так називають дистанційні системи токсичного вогню, — пояснив чоловік, якого посилали дізнатися інформацію. І він приніс її на жовтому зім’ятому аркуші паперу.
— Почитайте, шефе, — він тицьнув той аркуш своєму начальникові, що зумів набором із декількох слів остудити одного з найстрашніших бандитів, якого я знав. А можливо, й найстрашнішого.
Не знаю, як Капсюлеві, а мені якось відразу стало зрозуміло, чому наш бунт так легко вдався. Якби козаки керували дронами та напалмом, вони легко й швидко знищили б шалену юрбу, яка штурмувала резиденцію Козія. До ноги. А заодно й півміста. Їм не довелося б відбиватися кулеметами і шаблями від бунтарів. Одна команда, один удар надпотужної зброї — і результат бою був би справою вирішеною.
З екрана на нас дивилося троє людей. Їхні погляди були сповнені цікавості. Але це була цікавість хлопчака, який вирішив ближче роздивитися мураху. Перед тим, як відірвати їй лапки. Одну за одною. Жорстока цікавість вищих істот.
— Почитайте, шефе, — повторив помічник керівника цієї незрозумілої групи.
— Ага, дуже вражає, — прицмокнув губами начальник. — Можна вголос?
Помічник подивився поверх аркуша на нас, а, найімовірніше, на Капсюля, і прочитав вголос:
— Позивний Капсюль, лідер південного угруповання «кротів». Справжнє ім’я — Армен Погосов…
— Можливо, він і сам його не пам’ятає, — зауважив начальник. — Але це не так і важливо. Продовжуй.
Помічник читав далі:
— З дитинства виявляв жорстокість. Кількох людей убив у корчмі в Єйську, коли господар відмовився йому налити збитню. Йому тоді було п’ятнадцять. Свідки бачили, як, випивши свій збитень, п’яний Армен Погосов заснув на підлозі поруч із тілами вбитих ним фермерів. У двадцять став лідером банди, яка займалася набігами на селян. Награбоване міняли на зброю. Частину повертали лояльним фермерам, які допомогли створити навколо нього легенду про справедливого бандита.
— Яке це все знайоме, — не втримався від коментарів начальник.
— Далі все просто, — читав помічник. — У двадцять п’ять сколотив банду, що взяла під контроль кілька селищ навколо Єйська. Був попереджений, що заважає створенню територіального синдикату «кротів». Після переговорів із ватажком «кротів» Рябим вирішив стати частиною його руху. Альтернатива була простою: або зіткнутися з «кротами» й загинути в бою, або стати частиною їхньої системи. Вибір був очевидним. У середовищі «кротів» впливав на так зване судочинство. Схильний до отримання насолоди від страждань засуджених. Іноді сам брав участь у стратах і тілесних покараннях. Гетеросексуал. Ну ось, у принципі, головне.
— От тобі й герой, — посміхнувся начальник. — Щоправда, Козій нічим не кращий. Був. Адже Козія більше немає. Так, хлопці?
Ми мовчали. Це був шок. Ми не знали, що відповідати і про що запитувати далі, бо не знали, з ким говоримо.
— Ви укри? — насмілився запитати я.
— Шефе, що ви їм скажете? — пролунав голос із динаміка. Людина за куленепробивним екраном посміхнулася, показавши хороші білі зуби. У наш час такі — розкіш. І рідкість.
— Ну які ж ми укри? Я б сказав, навпаки. Ми з вами однієї крові. Це наші діди воювали. Поливали потом, кров’ю. Землю, тобто. Запускали в космос ракети. І робили все, щоб вона іншими землями повнилася. Скажіть, ви співали колись «Широка страна моя родная»[8]? Ні? А я співав. А тепер опинився в лайні. Разом із вами. І зі своїми помічниками. Тільки ви в ньому хочете залишатися, а ми хочемо виборсатися. Дуже хочемо. Ви з нами?
О, як давно я хотів почути ці слова! Вони так солодко обіцяли відродження величі. Я зрозумів, що от зараз настав момент показати свій головний скарб. Той, який я носив у торбинці з книгами. Ховав увесь цей час. О, я знав. Я був упевнений, що він коли-небудь стане потрібним. Хто мені скаже, що я помилявся? Ні, я мав рацію.
Я поліз у свою торбинку. Я її завжди носив за спиною. І скарб, захований там, ніколи не привертав уваги. Навіть під час обшуків. Бо ж народ Дикого Поля вважав книги чимось на зразок викопного палива. Добре в грубці горять. А це була не книга, а рукопис. Отже, згорів би ще швидше. Я розв’язав речовий мішок і, порившись у книжках, дістав. Його. Рукопис. Який читав на ніч коло багаття. Або цитував про себе напам’ять — коли залишався в непроглядній темряві. І ось я показав його могутнім людям, що дивилися на мене з екрана.