Він не їздив. Він літав. Підвішений до однієї-єдиної рейки, поїзд нечутно мчав над землею на висоті п’ятнадцятого поверху. Пасажири зручно розташовувалися на м’яких сидіннях. У вагоні було просторо, навіть занадто. Сидіння стояли трьома рядами, одне навпроти одного. Між кожною парою сидінь — столик на блискучій металевій стійці. Наталочка зазвичай сідала навпроти і просила принести склянку води. Кожне крісло було обладнане мікрофоном для замовлень. Ця подорож неймовірно тішила.
Під нашим потягом широкими гладкими дорогами мчали машини. О, як би позаздрив їхнім власникам фермер Сірий! Між його барбухайкою й цими чудовими витворами конструкторського генія рівно стільки ж спільного, скільки між списом дикуна і снайперською рушницею Іскри. Хоча і її зброя тут здавалася б пережитком дикунського минулого.
Миготіли річки й мости. До горизонту сягали барвисті поля. Стрімкі потоки повітря розмазували по склу струмені дощу, і вони тяглися, крапля за краплею, косими паралельними доріжками. Мов яри Дикого Поля після обстрілу токсичним напалмом. Я згадав, як ховався там від дрона. Як Іскра захопила мене в полон. А потім дарувала свободу, відпустивши на всі чотири сторони. Тоді Стіна була зовсім поруч. Цікаво, сподобалось би їй тут? За Стіною?
Смуток важкою дощовою краплею наче проник мені під сорочку й обпік груди. Я торкнувся чолом до шибки, намагаючись остудити біль. Заморозити. Я думав про жінку, яка кілька разів перетнула лінію мого життя — чужа коханка, вдатна хитра войовниця, не схильна до сентиментів. Вона залишилася там, за Стіною, в тому світі, де поля не пахнуть навесні, де homo homini lupus est[9], і де її, досвідчену степову вовчицю, напевно розтерзали інші, сильніші хижаки. Я впевнений, що вона не сумувала б за мною, — якби це не вона, а я лишився в кривавому підвалі в центрі козацької столиці. Я готовий був розірвати її від ревнощів в отому лігві безформної виховательки метальників ножів, від ревнощів, що живляться з невичерпного джерела енергії — почуття помсти. Здавалося б, зараз, без неї, я мав би остаточно звільнитися. Але свобода — як щастя: ти вічно її прагнеш, а вона вічно від тебе вислизає. Не було мені щастя. Не було спокою. Я хотів повернутися в отруєну траншею й роздряпати обличчя об штучну шерсть маскувального одягу із запахом тієї жінки.
Мій смуток Наталочка розуміла по-своєму. І делікатно не заважала моїм внутрішнім монологам. Вона, мабуть, думала, що я досі не вірю в реальність цього незвичайного світу. У те, що земля під назвою Україна не приховує в собі жодних загроз для її одвічного одурманеного ворога. Для мене, старого дурня. Який щедро ділився дурманом з іще більшими дурнями, аніж сам. Я це бачив. І давав їй змогу повірити, що дикун може ввічливістю відповідати на делікатність.
Через півгодини, не більше, наш потяг прибував до станції «Піски». Від’їжджаючи за маршрутом до аеропорту, довга срібляста змія залишала на платформі десятки людей, які поспішали далі у своїх справах. А нас чекав автомобіль із прозорим верхом. Веселий водій із круглим, як місяць, і гладко виголеним усміхненим обличчям, говорив співуче: «Добрий день!» Кожен день у цій країні справді був добрим. Наталочка воліла добиратися до наукового центру на колесах. А мені б хотілося пройтися. Ба, навіть пробігтися стежиною через невеликий лісок між станцією та центром. Коли-небудь я так і зроблю, — казав я собі. Втечу від цієї вродливої наглядачки й подихаю чистим до запаморочення повітрям. Я хочу цього справжнього запаху, а не штучного аромату в машині. Я хочу сильних справжніх запахів. Вони допомагають мені вчитися бачити й чути цей світ. Допомагають конвертувати недовіру в любов.
Центр не був схожим на колодязь кампусу. Він нагадував невеличке містечко, з однаковими акуратними будівлями на п’ять поверхів, не більше. Навколо кожного будинку — акуратно підстрижена жива огорожа. Правильне плетиво доріжок з’єднувало будівлі наукового містечка. А посередині — кругла площа з довідковою. О, яким же дивом була ця незвичайна довідкова служба! Усе, що тобі треба було дізнатися, всі події в світі, всі точки й адреси, — з’являлося! Але не на екрані, а просто в повітрі. Об’ємне зображення було кольоровим. Його кортіло навіть торкнути пальцем. А якщо хотілося, то й моглося. Усе найцікавіше починалося з напівпрозорого глобуса, який обертався. Варто лише торкнутися цього образу планети й поставити завдання, як воно миттю виконувалося. Наприклад, питаєш це об’ємне диво-дзеркальце: «Як проїхати з населеного пункту Піски в населений пункт Авдіївка?» І планета змінюється. Збільшується необхідний сектор карти. Відображається маршрут — і різні способи його подолання. Хочеш — їдь машиною. Спочатку міжнародним шосе Донецьк — Дніпро, потім звертай на автостраду до Ульянівки. І прямо. Хочеш — монорейкою місцевого значення. Так навіть швидше, бо напрямки. А бажаєш на велосипеді — довідкова видасть тобі необхідний маршрут велосипедної доріжки, що в’ється через мальовничі поля. Довго, зате красиво. Загадкового барвистого оракула місцеві називали «Відос». Я вражений! Яке це щастя — витріщатися здивованими очима. Не приховувати дурнуватого захоплення звичайними речами. І не боятися, що довколишні люди-хижаки тебе порвуть на дрібні шматки, прочитавши у твоїх очах, що ти — новачок. У моєму світі, за Стіною, новачок — це завжди жертва. Слабкий, отже, з’їдений. Сила приходить із досвідом. Кожен крок угору сходами виживання — це чиясь смерть. Дряпаєшся вгору — отже, живеш. Шлях до вершини в харчовому ланцюжку ніколи не був легким випробуванням.