— Ви чули що-небудь про маніпуляції зі свідомістю? — запитав він якось.
— Так, звісно, — відповів я. — Навіть більше, я сам у цих маніпуляціях брав участь.
І я розповів йому про різні кольори одягу, про танець скоморохів, про дивний вигук «Амель!», почувши який, люди можуть упасти в стан медитації.
— Цікаво, дуже цікаво, — потирав руки доктор Лелека. — Продовжуйте.
Я не мав вибору. Я говорив про технології лікування посттравматичного синдрому за допомогою певних заклинань та візуальних образів.
— Ого! — радів професор. — Це схоже на систему і до того ж досить струнку. Скажіть, Яне, а ви самі всього цього навчилися чи вас долучили до цих знань?
Я замислився.
— Думаю, професоре, я сам навчився цієї складної науки. Імовірно, сам. Звісно, у мене були свої вчителі. Наприклад, Коля Бурят. Ну, й інші скоморохи щедро ділилися зі мною тим, що знали. Але ось це знання — здатність використовувати теорію на практиці — я точно надбав сам.
— Так, так, «И опыт, сын ошибок нудных…»[10], — неуважно процитував професор Лелека давнього автора. Але процитував неправильно. Довелося виправляти.
— Не «нудных», а «трудных», в оригінальному тексті, — підказав я слова.
Він глянув на мене уважно. Навіть пронизливо.
— Лише погляньте, яка в нього пам’ять, — уголос подивувався він, наче в розмові з кимось третім, хто стояв десь поруч. — Ми всі свої знання тримаємо в комп’ютері, а вони — в голові.
Це був неправильний висновок. Точніше, тут не було чим захоплюватися. І я спробував сказати йому про це максимально зрозуміло.
— Пане професоре, ви всі маєте відкритий доступ до знань. У будь-який момент дня й ночі. А в нас ними володіють одиниці. Такі, як я. І ці люди вважаються ізгоями. Знання нас годують. Але врешті-решт доводять до плахи. Здебільшого вони приносять нещастя і проблеми. Людина так улаштована, що хоче знайти чарівний засіб від усіх проблем. Хоче, щоб той, хто володіє знаннями, нагодував і напоїв. Але знання самі по собі не роблять людину ні ситою, ні щасливою. Я не можу дати хліба, але я можу розповісти, де і як його краще вирощувати. І коли вони, мої брати, починають розуміти, що я не зможу їх нагодувати, повага змінюється ненавистю. Чим більше я знаю, тим більше в мене проблем. Ось і доводиться крутитися. Буквально. Навколо власної осі. Голосно вимовляючи всілякі чарівні слова.
Професор Лелека замислився. Сильний і наполегливий чоловік, він хотів зрозуміти, як величезна країна за Східною Стіною перетворилася на Дике Поле, до того ж так швидко. Він вважав, що цей відцентровий хаос був невипадковим. І що певну роль у створенні того керованого хаосу зіграв психологічний вплив на багатомільйонні групи населення. Він вважав мене своїм помічником. Мені хотілося бути його другом.
Та іноді я особливо ясно, до болю, розумів, що для цього розумахи з платиновими пружинками волосся я всього лиш оригінальний екземпляр. Піддослідний кролик. Так тут, здається, називають цікаві об’єкти для дослідження.
— Це успіх, Наталочко, — сказав він моїй помічниці. — Ви молодець.
Вона заслужила похвалу. Їй вдалося з’ясувати, що мій клич «Амель» походить від арабського слова «краса». І що танець скоморохів був колись дуже поширеним. Але не на Русі — серед східних народів.
— Ви говорите, що кричали «амель». Це, ймовірно, похідне від «аль-джамелі». Означає «краса». Але краса не в приземленому її розумінні, а скоріше, як вселенська властивість. Загальна. Концепцію божественної краси як світової гармонії свого часу запропонували суфії. В одному зі збірників хасидів, який шанували арабські філософи, мовиться про те, що хтось сказав посланцеві Всевишнього: «О посланнику Бога! Я дуже люблю хороше добротне взуття й гарний одяг». На що посланець відповів: «Сам Бог красивий і красу любить». А далі — сенс цієї притчі: «Бог ближче до того, хто й сам перед Ним прекрасний».
— Ви про це дізналися завдяки дротам із моєї голови? — запитав я з посмішкою.
— Не тільки, — Наталочка не помітила мого сарказму. — Частково.
Я свідомо намагався говорити так, щоб у моїх словах вона відчувала голки злої іронії. Сарказм тепер був моїм захистом. Ще один удар по світобудові. По тих «скріпах», які тримали моє «его» скомороха в тонусі.